Місто Страшної Ночі - Редьярд Джозеф Кіплінг
— Ну й прогулянки. — сказав Хупер. — Ох, Господи, ну й прогулянки!
— Усе це було схоже на невиліковну хворобу, — сказав Прічард серйозно, — але я не думав про небезпеку, поки цирк не виїхав. А потім я подумав, що тепер він позбувся всякої розради і може, так би мовити, взятися за мене — ще ножем штрикне. Тому, коли ми востаннє подивились картину, а тоді прогулялися по шинках, я став триматись далі від свого начальника на борту, як то кажуть, під час виконання службових обов’язків. І тому я зацікавився, коли вахтовий, саме як я був на своєму посту, сказав мені, що Хруп попросив дозволу поговорити з капітаном. Взагалі молодші офіцери не забирають багато часу в командира корабля, але Хруп пробув за його дверима більше години. Ці двері були мені видні з мого посту. Спочатку вийшов Вікері і, слово честі, кивнув мені з усмішкою. Мене наче веслом по голові оперіщили: адже я бачив його обличчя п’ять вечорів підряд і не міг повірити, ніби в ньому щось може змінитися, — це було б наче холодильна система в пеклі. Капітан з’явився трохи перегодя. По його обличчю й зовсім не можна було нічого вгадати, тож я звернувся до стерничого, що прослужив з ним вісім років і знав його краще, ніж морську сигналізацію. Лемсон — той стерничий — кілька разів повільно перехрестив свій форштевень і спустився до мене, видимо стурбований. «Суворе обличчя, чекай розправи, — каже Лемсон. — Хтось теліпатиметься на реї. Таке обличчя я в нього тільки раз бачив, коли на «Неймовірному» гарматні приціли за борт викинули». А в нинішні ідіотські часи, містере Хупер, викинути приціли — це однаково що бунт. Так роблять, щоб привернути увагу уряду й газети «Ранкові новини», і звичайно доручають комусь із кочегарів. Звісно, чутка розійшлася по нижній палубі, і ми всі стали перевіряти, чи нема за ким якого гріха. Але нічого серйозного не знайшли, тільки один кочегар признався, що чужа сорочка якось сама перекочувала до нього в скриньку. Капітан, так би мовити, підняв сигнал «усім бути присутніми при страті», але не повісили нікого. Сам він поснідав на березі й вернувся близько третьої години пополудні, і обличчя у нього було звичайнісіньке, як завжди під час стоянки. Лемсон утратив загальну довіру, бо зняв фальшиву тривогу. І тільки один чоловік, а саме такий собі Пайкрофт, міг зв’язати кінці з кінцями, коли дізнався, що містеру Вікері наказано того ж таки вечора їхати по боєприпаси, залишені після війни в Блюмфонтейнському форті. Нікого не дали під команду мічманові Вікері. Послали одного, як окремий підрозділ, без супроводу.
Сержант багатозначно свиснув.
— Ось я про що думав, — сказав Пайкрофт. — Ми з ним поїхали на берег в одному катері, і він попросив трохи провести його. Він гучно хрупнув зубами, але взагалі був веселісінький.
«Може, тобі цікаво буде знати, — каже він і зупиняється прямо проти брами Адміральського саду, — що завтра ввечері цирк Філліса дає виставу в Вустері. Отож я побачу її знов. Ти багато від мене натерпівся», — каже.
«Слухайте, Вікері, — відказав я. — Мені ця історія так уже набридла, просто терпцю не стає. Давайте вже їй лад самі. А я більше знати нічого не хочу».
«Ти! — сказав він. — А тобі на що нарікати? Ти просто дивився збоку. Вся річ у мені, — каже, — а втім, це пусте. І, перше ніж потиснути тобі руку, я скажу тільки одне. Затям, — каже (ми стояли біля самої брами Адміральського саду), — затям, я не вбивця, бо моя законна дружина померла в пологах через півтора місяця після того, як я пішов у море. Хоч у цьому я принаймні не винен», — каже.
«Що ж ви тоді зробили такого страшного? — питаю. — Що в підсумку?»
«В підсумку, — каже, — мовчанка».
Він потиснув мені руку, захрупав зубами й подався в Саймонстаун, на станцію.
— А сходив він у Вустері, щоб побачити місіс Батерст? — спитав я.
— Це невідомо. Він з’явився в Блюмфонтейні, наказав навантажити боєприпаси на платформи, а потім зник. Утік — дезертирував, коли вам завгодно, — а йому ж зоставалося всього півтора року до пенсії, і якщо він правду сказав про свою жінку, то виходить, що був тоді вільною людиною. Як, по-вашому, це розуміти?
— Бідолаха! — сказав Хупер. — Бачити її отак щовечора! Бог знає, що він почував.
— Цим я сушив собі голову чимало довгих ночей.
— Але я ладен заприсягтися, що місіс Батерст тут нема чим дорікнути, — твердо сказав сержант.
— Ні, нема. Хоч би який там був злочин чи обман, це його вина, я певен. Мені довелось бачити його обличчя п’ять вечорів підряд. І мені не дуже хочеться блукати по Кейптауну в такі ось дні, коли віє південно-східний вітер. Я, можна сказати, чую, як хрупають оті його зуби.
— А, зуби, — сказав Хупер і знову застромив пальці в жилетну кишеньку. — Завжди ці штучні зуби. Про них можна прочитати в кожному репортажі, коли судять убивцю.
— Як ви гадаєте, капітан щось знав — чи зробив сам? — спитав я.
— Цього я не пробував дошукатися, — відказав Пайкрофт незворушно.
Ми всі задумались і тарабанили пальцями по порожніх пляшках, а учасники пікніка, загорілі, спітнілі, припорошені піском, пройшли повз вагон, виспівуючи пісеньку «Козолист і бджола».
— Он та дівчина в капелюшку нічогенька, — зауважив Пайкрофт.
— І його прикмети не були опубліковані? — спитав Прічард.
— Перед тим, як прийшли ці добродії, — звернувся до мене Хупер, — я спитав у вас, чи ви знаєте Уанкі — на шляху до Замбезі, за Булавайо.
— Невже він подався туди, щоб дістатись до того озера… як пак воно називається? — спитав Прічард.
Хупер похитав головою й провадив:
— Там, розумієте, дуже своєрідна залізнична лінія. Пролягає через дрімучий тиковий ліс — чи, власне, там росте щось схоже на червоне дерево, — сімдесят дві милі без жодного повороту. І буває, що на сорокамильному перегоні поїзд двадцять п’ять разів з рейок сходить. Я побував там місяць тому, підміняв хворого інспектора. Він мене попросив розшукати в лісі двох волоцюг.
— Двох? —
