Місто Страшної Ночі - Редьярд Джозеф Кіплінг
— В глиб країни? — озвався Хупер. — А прикмети його опубліковані?
— А що? — різко спитав Прічард.
— Таж дезертири пересуваються, як похідні колони під час війни. Вони, бачте, завжди йдуть певним маршрутом. Я знаю, що одного такого хлопця піймали в Солсбері, звідки він хотів дістатися до Ньяси. Кажуть, хоч сам я за це й не поручусь, нібито на Ньясі, в озерній флотилії, не заведено розпитувати. Я чув, що там один інтендант з Піренейсько-Східної лінії командує бойовим катером.
— Ти гадаєш, що Хруп подався в ті краї? — спитав Прічард.
— А хтозна. Його послали до Блюмфонтейна забрати з форту боєприпаси, які там лишились. Відомо, що він усе одержав і наказав повантажити на платформи. Відтоді Хрупа не бачили — ні зразу, ні потім. Сталося це чотири місяці тому, а casus belli[106] так і лишився.
— Які ж у нього прикмети? — знову спитав Хупер.
— А що, залізниця одержує винагороду за спіймання дезертирів? — сказав Прічард.
— Невже ви гадаєте, що я б тоді допитувався? — сердито заперечив Хупер.
— Занадто ви цікаві, — так само різко сказав Прічард.
— А чому його прозвали Хрупом? — спитав я, щоб затерти прикрість.
Вони гостро дивились один на одного.
— Бо зірвало з місця брашпиль, — відповів Пайкрофт. — І вибило йому чотири зуби — нижні, з лівого борту, так, Пріче? І хоч він витратився на штучні, та їх йому, видно, не дуже міцно закріпили. Коли він швидко говорив, вони хитались і хрупали. Звідси й «Хруп». Його вважали людиною незвичайною, так ми на нижній палубі гадали, хоча він був просто довготелесий, чорноволосий метис, тільки в розмові дуже чемний.
— Чотири штучні зуби з лівого боку, на нижній щелепі, — сказав Хупер, застромивши пальці в жилетну кишеньку. — А татуювання яке?
— Слухайте, — почав Прічард і трохи підвівся, — ми, звісно, дуже вдячні вам за гостинність, бо ви нас славно прийняли, та здається, ми помилились…
Я глянув на Пайкрофта, сподіваючись, що він допоможе. Хупер умить почервонів.
— Коли гладкий сержант на півбаку зволить кинути знову якір і зберегти свій статус-кво, ми зможемо поговорити як порядні люди — і, звісно, як друзі, — сказав Пайкрофт. — Містере Хупер, він думає, що ви представник закону.
— Я тільки хочу сказати, що коли хто виявляє таку сильну — чи, краще сказати, настирливу цікавість до чиїхось особливих прикмет, як ось наш приятель…
— Містере Прічард, — утрутився я, — я можу поручитись за містера Хупера.
— А ти попроси пробачення, — сказав Пайкрофт. — Ти просто грубіян. Пріче.
— Та звідки ж я… — нерішуче почав Прічард.
— Не знаю і знати не хочу. Проси пробачення!
Велетень розгублено озирнувся й по черзі простяг нам свою величезну руку, в якій потонули наші долоні.
— Я помилявся, — сумирно, мов ягня, сказав він. — Чого мені вас підозрювати! Містере Хупер, пробачте мені.
— Не дорікайте собі, ви тільки додержувались розумної обережності, — відказав Хупер. — Із незнайомою людиною я б поводився так самісінько. Якщо дозволите, я б хотів дізнатися більше про цього містера Вікері. На мене, бачте, можете покластися.
— Чому Вікері втік? — почав я, але Пайкрофтова усмішка спонукала мене запитати інакше: — Хто ж вона була?
— Хазяйка готельчика в Хауракі, під Оклендом, — відповів Пайкрофт.
— Сто чортів! — ревнув Прічард, ляснувши себе по коліну. — Невже це місіс Батерст?
Пайкрофт ледь кивнув головою, і сержант вилив свій подив, закликаючи в свідки всі пекельні сили.
— Наскільки я зрозумів, через місіс Батерст усе й вийшло.
— Але ж Хруп був одружений! — вигукнув Прічард.
— І мав п’ятнадцятирічну дочку. Він показував мені фотокартку. Але до чого це тут? Де ти бачив, щоб на це хто зважав? Я такого не бачив.
— Господи милосердний і праведний! Місіс Батерст… — І Прічард знову загорлав: — Кажи, що хочеш, Пай, я однаково не повірю, ніби вона винна. Вона не така!
— Коли я почну казати, що хочу, то насамперед скажу тобі, що ти дурний, як баран, і гарячишся хтозна й чого. Я просто пояснюю, як усе вийшло. Та, власне, ти маєш рацію — хоч раз у житті. Вона не винна.
— Якби ти її й винуватив, я б однаково не повірив, — почули ми у відповідь.
Така відданість у сержанті морської піхоти вразила мене.
— Облишмо це! — вигукнув я. — Розкажіть, що вона за жінка.
— Вона вдова, — сказав Пайкрофт. — Лишилась без чоловіка зовсім молоденькою і вже не шукала нової пристані. Під Оклендом у неї був готельчик для старшинського складу, вона завжди ходила в чорній шовковій сукні, а шия у неї…
— Ось ви питаєте, що вона за жінка, — перебив його Прічард. — Дозвольте, я розповім вам про один випадок. Уперше я потрапив до Окленда, коли «Мароканець» вернувся з плавання в дев’яносто восьмому році, я саме дістав чин, ну й пішов з хлопцями на берег. Вона завжди нам усім догодити намагалась, і ні разу й пенса за нами не пропало, все одержувала, що належало! «Можете зараз заплатити, — казала, — а можете й опісля. Я знаю, ви мене не скривдите. Коли що, з дому гроші пришлете». Їй же Богу, я на власні очі бачив, як вона зняла з шиї золотий годинник на ланцюжку й віддала одному боцманові, що забув на судні свій годинник і міг спізнитись на останній катер. «Я не знаю, як вас звати, — каже, — але як він вам буде вже непотрібний, спитайте за мене в порту, мене там багато хто знає. Передайте через кого-небудь». Наче то не за тридцять фунтів був годинник, а за яких півкрони. Невеличкий золотий годинник, Пай, з синьою монограмою зверху. Та я ось що хотів сказати: в неї тоді саме було пиво, що мені до смаку припало, — міцне таке. Я ходив його пити, коли тільки змога була, чимало пляшок вицмулив, поки стояли в тій затоці, — трохи не щовечора на берег їздив. Якось ми були з нею вдвох, перекидалися жартами через стойку, от я й кажу: «Місіс Батерст, коли я ще сюди вернуся, ви не забудьте, що це пиво мені дуже до вподоби — як і ви самі. (Ось які жарти вона дозволяла!) Як і ви самі», — кажу. «Ох, сержанте Прічард, спасибі вам», — каже вона й поправляє кучерик біля вуха. Пам’ятаєте той кучерик, Пай?
— Ще б пак, — сказав Пайкрофт.
— Ну, отож вона й каже: «Спасибі вам, сержанте Прічард. Я це запам’ятаю — на той випадок, коли ви не передумаєте. Моряки його не дуже полюбляють, та я задля певності поставлю його на полиці далі вглиб». Відчикрижила шматок стрічки, що нею кучері підв’язувала — адже в неї на стойці весь час лежав ножик,
