Місто Страшної Ночі - Редьярд Джозеф Кіплінг

— Це сержант Прічард із «Шампіньйона», мій давній приятель, — сказав він. — Ми з ним гуляли по березі.

Велетень почервонів і кивнув головою. Потім він сів, зайнявши трохи не половину вагона.

— А це мій приятель містер Пайкрофт, — пояснив я Хуперові, що вже відкорковував пляшку пива, яку я передбачливо купив у греків про запас.

— Moi aussi[104], — промовив Пайкрофт і вийняв з-за пазухи квартову пляшку з барвистою наклейкою.

— Так це ж «Басс»! — вигукнув Хупер.

— Прічард роздобув, — сказав Пайкрофт. — Перед ним жодна дівчина не встоїть.

— Таке скажеш, — лагідно заперечив Прічард.

— Ну, я не кажу, що насправді, а просто погляд у нього такий.

— Де ж це було? — поцікавився я.

— А он там недалечко, над затокою Колк. Вона вибивала килимок на задній веранді. Не встиг Пріч гармати до бою наготувати, як вона вже збігала в дім і перекинула нам пляшку через паркан.

Пайкрофт ляснув долонею по теплій пляшці.

— Та вона, мабуть, подумала, що це МакЛін, — сказав Прічард. — Адже ми з ним майже однакові на зріст.

Я вже чув від домовласників у Майсенберґу, Сент-Джеймсі й Колку скарги, як важко, живучи на узбережжі, мати запас пива або добру служницю, і тепер почав розуміти, в чому річ. Одначе пиво було чудове, і я випив разом з усіма за здоров’я свавільної дівчини.

— Бачте, форма їм дуже до вподоби, для такої форми вони що завгодно зроблять, — сказав Пайкрофт. — У моєї простої флотської одежі вигляд досить пристойний, але нею ніхто не захопиться. А ось Пріч, коли вийде вбраний мов на параді, щоразу чарує «бідненьку Мері на веранді» — ex officio[105], як то кажуть.

— Сказано ж тобі, вона вирішила, ніби я МакЛін, — вперто повторив Прічард. — їй же Богу… послухати його, то й не подумаєш, що тільки вчора…

— Пріче, — сказав Пайкрофт, — попереджую тебе. Коли ми почнемо розповідати все, що знаємо один про одного, нас умить виставлять звідси. Адже, крім випадків злісного дезертирства…

— Ет, просто відлучки без дозволу, і доведи, що ні, — запально відказав сержант. — А згадай-но сам Ванкувер у вісімдесят сьомому році.

— Гаразд. А хто був загребним у шлюпці, коли пливли до берега? Хто сказав Юнзі Найвену…

— Вас, звісно, віддали за це під трибунал? — спитав я.

Історія про те, як Юнга Найвен зманив сімох чи вісьмох матросів і морських піхотинців у ліси Британської Колумбії, давно стала у флоті легендарною.

— Так, віддали, як і належало, — сказав Прічард, — але нас би судили за вбивство, якби Юнга Найвен не був такий хитрий. Він наплів, ніби в нього є дядечко, що дасть нам землі під ферму. Сказав, буцім народився поблизу острова Ванкувер, і весь цей час шахраюга прикидався невинним ягнятком!

— Але ми йому повірили, — зауважив Пайкрофт. — Я повірив, і ти, і Петерсон, і той морський піхотинець, як пак його — ну. що потім одружився з торговкою кокосовими горіхами — такий губатий?

— А, це Джоне, Губрій Джоне. Я його давно забув, — сказав Прічард. — Так, Губрій повірив, і Джордж Енсті теж, і Мун. Ми були такі молоді й цікаві…

— Але дуже милі й довірливі, — зауважив Пайкрофт.

— Пам’ятаєш, як він звелів нам іти вервечкою й стерегтися ведмедів? Пам’ятаєш, Пай, як він плигав там по болоту серед густої папороті, принюхувався й запевняв, ніби чує, як тягне димом з дядечкової ферми? І весь час ми блукали по паршивому, глухому, безлюдному острівцю. Обійшли його за день і вернулися до свого човна, покинутого на березі. Цілий день Юнга Найвен водив нас манівцями, ніби шукав ту ферму! Він сказав, що за місцевими законами дядечко повинен дати нам землі!

— Не гарячися, Пріче. Ми ж тому повірили, — сказав Пайкрофт.

— Він книжок начитався. І підстроїв усе це лиш на те, щоб утекти на берег та змусити говорити про себе. Цілий день і цілу ніч ми — восьмеро — ходили за Юнгою Найвеном по безлюдному острівцю біля Ванкувера! А потім по нас послали патруль, і гарний же ми мали вигляд — гурт ідіотів!

— Перепало вам? — спитав Хупер.

— Дві години підряд на нас сипалися громи й блискавки. Потім снігові бурі, штормові хвилі й лютий мороз аж до кінця плавання. — відповів Пайкрофт. — Нічого більше ми й не сподівались, але ж як тяжко було — повірте, містере Хупер, і в матроса серце не кам’яне, — коли нам дорікнули, ніби ми, військові моряки й вимуштровані піхотинці, збили з пуття Юнгу Найвена. Так, це, виявляється, ми, нікчемні людці, що захотіли порпатись у землі, збили його з пуття! Звісно, він набрехав на нас і відбувся дуже легко.

— Правда, ми йому всипали, коли він вийшов з-під арешту. Ти чув щось про нього останнім часом. Пай?

— По-моєму, він став боцманом на зв’язковому судні, по Ла-Маншу плаває, містер Л. Л. Найвен, так його тепер звуть.

— А Енсті помер від пропасниці в Беніні, — замислено промовив Прічард. — Що сталося з Муном? Про Джонса ми знаємо.

— Мун… Мун! Де ж пак я чув про нього востаннє?.. Авжеж, я тоді служив на «Палладіумі». Я зустрів Квіґлі на базі в Банкрані.

Він сказав, що Мун утік три роки тому, коли шлюп «Астрільд» крейсував по південних морях. Цей хлопчина весь час пантрував, щоб до якоїсь жінки притулитися. Так, він тихенько вшився, і не стало б часу розшукувати його там, на островах, якби навіть штурман щось тямив у своєму ділі.

— А хіба він не тямив? — спитав Хупер.

— Де там! Квіґл і розповідав, що половину часу «Астрільд» блукав понад берегами зі швидкістю черепахи, а другу половину — висиджував черепашачі яйця на рифах. Коли судно добралось до Сіднея й там стало в док, обшивка висіла клаптями, як драна білизна на шворці, а шпангоути луснули. Капітан присягався, що це зробили вже в доку, коли піднімали ту посудину на стапелі. В морі бувають дивовижні пригоди, містере Хупер.

— Ет, розказуйте про них платникам податків, — відмахнувся Хупер і відкоркував ще одну пляшку.

Сержант, видно, був з тих балакучих людей, що їм важко спинитися.

— Чудно все це згадувати, правда? — мовив він. — Адже Мун прослужив шістнадцять років, а тоді втік.

— Таке бува в будь-яких літах. Ось і отой… ну, сам знаєш, — сказав Пайкрофт.

— А хто? — спитав я.

— Та один старий служака, йому всього півтора року до пенсії лишалось; адже ти на нього натякаєш, Пай, — сказав Прічард. — Прізвище на В, правда?

— Та як подумати, то не можна сказати, щоб він по-справжньому дезертирував, — зауважив Пайкрофт.

— Звісно, що ні, — погодився Прічард. — Це просто постійна відлучка