Місто Страшної Ночі - Редьярд Джозеф Кіплінг
— Хіба це так важко? — докинув я.
— Та стривайте. Іду я до стойки і раптом чую: «Адо, — каже вона до племінниці, — подай-но те пиво, що вподобав містер Прічард». Не встиг я й руку господині потиснути, а вже мої чотири пляшки з бантиками тут — вона відкорковує одну, зиркає на мене спідлоба, ледь примружено, як ото короткозорі, й каже: «Сподіваюся, сержанте Прічард, ви не передумали й вірні всьому, що вподобали». От яка вона була жінка — адже цілих п’ять років минуло.
— А все-таки я не можу уявити її собі, — сказав Хупер уже доброзичливо.
— Вона… вона зроду ні разу не задумалась, коли треба було нагодувати невдаху чи стерти на порох падлюку, — додав палко Прічард.
— Це мені ще нічого не каже. У мене в самого мати була така.
Велетень випнув груди під мундиром і звів очі до стелі вагона. А Пайкрофт раптом сказав:
— Скількох жінок ти знав по всьому світі, Пріче?
Прічард густо почервонів аж до коротко підстриженого волосся на шиї, що мала в обводі добрих сімнадцять дюймів.
— Сотні, — підказав Пайкрофт. — І я теж. А про скількох ти зберіг пам’ять у серці, як не рахувати першої, ну й останньої — і ще однієї?
— Таких мало, просто диво як мало, аж самому страшно, — сказав сержант Прічард із полегкістю.
— А скільки разів ти бував у Окленді?
— Раз… двічі… — почав рахувати сержант. — Їй же Богу, більше трьох разів за десять років не набереться. Та кожний раз, коли я бачив місіс Батерст, пам’ятаю.
— І я теж — а я був у Окленді тільки двічі, — пам’ятаю, де вона стояла, й що говорила, і яка була з себе. Ось у чому річ. Не врода, так би мовити, важлива, й без гарних слів можна прожити. Головне — Оте. Буває, жінка тільки пройде вулицею, а чоловік уже не може її забути, але найчастіше бува, що проживеш із котроюсь цілий місяць, а підеш у море — і вже, можна сказати, забув навіть, розмовляє вона вві сні чи ні.
— Ага! — сказав Хупер. — Здається, я починаю розуміти. Я знав двох таких дивовижних жінок.
— Але ж вони не винні? — спитав Прічард.
— Анітрохи. Що-що, а це я знаю!
— А коли хто закохається в таку жінку, містере Хупер? — провадив Прічард.
— Він збожеволіє — або, навпаки, врятує свою душу, — неквапливо відповів Хупер.
— Ваша правда, — сказав сержант. — Ви дещо звідали в житті, містере Хупер. Я бачу.
Він поставив пляшку.
— А Вікері часто бачив її? — спитав я.
— А хто ж це може знати, — відповів Пайкрофт. — Я познайомився з ним недавно, коли почав плавати на «Ієрофанті», та й там ніхто не знав його як слід. Бачте, він був, як то кажуть, незвичайна людина. В морі він вряди-годи заводив зі мною розмову про Окленд, про місіс Батерст. Потім я пригадав це. І, мабуть, між ними багато чого було. Та це я лише свою думку кажу, бо дізнався про все з чужих слів, а власне, й не зі слів.
— Як це? — наполегливо спитав Хупер. — Ви й самі мусили щось бачити або чути.
— Еге… — відказав Пайкрофт. — Раніш і я думав, що треба самому бачити й чути, лиш тоді можна доповісти про все як належить, та з літами ми робимось не такі вимогливі. Циліндри, мабуть, зношуються… Ви були в Кейптауні торік у грудні, коли приїздив цирк Філліса?
— Ні, я тоді їздив кудись у справах. — відказав Хупер, трохи невдоволений, що розмова повертає на інше.
— Я тому питаю, що вони привозили наукове досягнення, нову програму. Називалась «Рідний край і друзі за три пенси».
— А, це ви про кінематограф — коли показують знаменитих боксерів і пароплави. Я таке бачив, тільки не в Кейптауні.
— Жива фотографія, або кінематографія, про що ж я й кажу. Лондонський міст з омнібусами, відходить транспортне судно з солдатами, парад морської піхоти в Портсмуті, експрес із Плімута прибував в Паддінґтон.
— Усе це я бачив. Усе бачив, — нетерпляче сказав Хупер.
— Ми на «Ієрофанті» прийшли напередодні Різдва, і на берег відпускали легко.
— По-моєму, ніде так швидко не знудишся, як у Кейптауні. Навіть у Дурбані веселіше. Ми туди заходили на Різдво, — докинув Прічард.
— Мені не довірено таємниць індійських пері, як казав наш лікар інтендантові, тож я не беруся про це судити. Але після учбової стрільби в Мозамбікській протоці програма Філліса була не така й погана. Перші два чи три вечори я не міг звільнитися, бо сталась, так би мовити, оказія з нашим командиром мінерів — якийсь мудрагель із Заходу родом зіпсував гіроскоп; та, пам’ятаю, Вікері поїхав на берег з корабельним теслярем Ріґдоном — ми його прозвали Крокусом. Взагалі Крокус весь час сидів на судні, його доводилося трохи не лебідкою на берег стягати, але як він уже відлучався, то потім його хилило донизу, мов лілею під вагою роси. Ми його тоді затягли в кубрик, та перше ніж утихомирили, він чимало наговорив про Вікері — той при такій водотоннажності й мічманському чині виявився гідним товаришем біля чарки — а висловлювався він, скажу я вам, круто.
— Я плавав з Крокусом на «Громобої», — сказав Прічард. — Норовистий чоловік, що правда то правда.
— Другого вечора я поїхав до Кейптауна з Доусоном і Преттом, але біля дверей цирку наткнувся на Вікері. «А, — каже він, — ось тебе я й шукаю! Сядьмо разом. Ходім он туди, де квитки по шилінгу». Я став відмагатися, хотів примоститись на кормі, мені більше підходило трипенсове місце — за станом моїх фінансів, так би мовити. «Та ходімо! — каже він. — Я сам заплачу». Ну, звісно, я покинув Претта й Доусона, бо сподівався, що він не тільки квитки купить, а й на чарку поведе. Натякаю йому, а він каже: «Ні. Не зараз. Тільки не зараз. Потім пий скільки влізе, а поки що мені треба, щоб ти був тверезий». Я глянув на його обличчя при ліхтарі й умить забув про чарку.
