Мáліна - Інгеборг Бахман

усе тут зруйновано і спустошено, я лягаю біля Батька свого, в оцю пустку, бо тут моє місце, біля нього, який спить кволий, сумний та старий. І хоча споглядання його викликає в мене огиду, я повинна дивитись, я маю знати, яка небезпека написана ще на його обличчі, я маю знати, звідкіля береться те зло, і мене огортає страх, хоча інший, ніж звично, бо те зло — на обличчі, яке я не знаю, я підповзаю до чоловіка, який для мене чужий, до його рук прилипла земля. Як я сюди потрапила, як опинилася у його владі, у чиїй владі? Я зовсім виснажена, та в мені визріває підозра, але ця підозра надто велика, я відразу її відкидаю, це не може бути чужий чоловік, не могло це бути даремно, і не міг це бути просто обман. Бути цього не може.

Маліна відкриває пляшку з водою, він підносить мені до обличчя ще й склянку із ковтком віскі, наполягає, щоб я його випила. Я не хочу пити віскі посеред ночі, однак, оскільки вигляд у Маліни такий заклопотаний, його пальці стискають моє зап’ястя, я здогадуюсь, що зі мною не все гаразд. Він шукає мій пульс, рахує, та задоволеним не виглядає.

Маліна: Ти не маєш що сказати мені? Я: Мені поступово стає дещо ясно, я починаю навіть бачити в цьому деяку логіку, але окремо не розумію нічого. Дещо, звичайно, правильно, хоча б те, що я чекала на тебе, що колись збігла сходами вниз, щоб спинити тебе, ця історія з поліцейськими майже правдива, однак це не ти їм сказав, щоб вони пішли геть, що це тільки непорозуміння, я сказала про це їм сама, я сама відіслала їх геть. Чи не так? Уві сні страх був більшим. Чи взагалі ти здатен заявити в поліцію? Я не можу. Я їх не викликала, це зробили сусіди, я замела сліди, давала фальшиві покази, так вже заведено, чи не так? Маліна: Чому ти його покривала? Я: Я сказала, що то лишень свято, нестямне, звичайне свято. Олександр Флайсер та молодий Бардо стояли внизу, вони якраз хотіли вже розійтись, і тут в Олександра мало не влучив якийсь предмет, я не можу сказати, який, однак, достатньо великий, щоб ним можна було вбити людину. Донизу кидали також пляшки, проте, звісно, жодних вазонів. Я помилилась. Таке ж час від часу буває. Щоправда, часто це не буває, не в усіх сім’ях, не щодня, і не скрізь, хоча деколи може це статися, під час свята, уяви собі, який у людей часом буває настрій. Маліна: Я не кажу про людей, ти ж то знаєш. І настрої їхні мене не цікавлять. Я: Коли знаєш, що таке може статися, страху не відчуваєш, це зовсім інше, страх прийде згодом, в іншому образі, він прийде сьогодні вночі. Ах так, ти хочеш довідатись про щось інше. Наступного дня я була в Олександра, у молодого Бардо, якого я майже не знала, у нього теж могло влучити, але він устиг відійти на сто метрів. Олександрові я сказала, що я до такої міри, до певної міри, до якоїсь міри цим приголомшена, що просто навіть висловити цього не можу, хоча говорила дуже багато, бо Олександр зробив уже свої висновки, я відчувала, що він донесе, хоча до цього не можна було допускати, збагни! Я також сказала, що вулицю «вони» вважали порожньою, хто ж міг подумати, що Бардо стоїть там внизу в таку пізню пору, може, «вони» його і побачили, навіть напевно, але про це могла знати лиш я, тому й почала розмову про тяжкі часи, хоча з виразу Олександра я зрозуміла, що він не схильний пояснювати подібні випадки тяжкими часами, тому в додаток до тяжких часів я вигадала ще і тяжку хворобу, і так я вигадувала щораз нові причини. Олександр, однак, не був переконаний. Та я й не мала жодного наміру когось переконувати, я хотіла в цій ситуації запобігти найгіршому. Маліна: Чому ти зробила це? Я: Я не знаю. Я просто зробила. Тоді я вважала, що чиню правильно. А пізніше нічого не пам’ятаєш. Не можеш назвати потім жодного приводу, усі вони стали сумнівними. Маліна: Які ти дала б зізнання? Я: Я б зовсім не зізнавалася. Щонайбільше одним лише словом, яке я могла ще вимовити — хоча тоді вже не знала, що воно значить — і так звела б нанівець усі запитання. (Подаю пальцями Маліні знак, мовою глухонімих). Чи не змогла б я в той спосіб прекрасно вийти із ситуації? Або послалася б на родинні зв’язки. Тобі добре сміятись, з тобою нічого не сталося, ти не стояв під брамою. Маліна: Я сміюся? То ти смієшся. Ти маєш виспатись, немає жодного сенсу говорити з тобою, поки приховуєш правду. Я: Поліцейським я дала гроші, правда, не всі підкупні, але ці хлопаки такими були, то правда. Вони були раді, що можуть повернутися в комісаріат, а чи завалитися в ліжко. Маліна: Мене не обходять усі ці історії. Тобі все це сниться. Я: Сниться, та запевняю тебе, що починаю все розуміти. Тоді я теж почала тлумачити хибно все, що б не читала. Якщо десь мова йшла про напрями «літніх мод», я читала це «літній мор». Це лише один приклад. Я могла б навести тобі сотні. Ти цьому віриш? Маліна: Звичайно, але я вірю ще в дещо, у що ти сама все ще не хочеш повірити. Я: А саме… Маліна: Ти забуваєш, що завтра у мене чергування зранку до вечора. Прошу тебе, встань завтра вчасно. Я від утоми мертвий. Буду вдячний тобі, незалежно від того, чи буде яйце на сніданок надто м’яким, чи зовсім твердим. На добраніч.

Розпочався новий мор зимовий, його демонстрація відбуватиметься в найважливіших будинках морів. Мій Батько — головний модельєр у місті. Я вагаюсь, однак маю демонструвати моделі для наречених. Цього року й так лише білі, дуже мало чорних убивств, білі — в льодовім палаці, при морозі п’ятдесят градусів, там на живо беруть шлюб перед публікою та для публіки, у льодових серпанках і з льодовими квітами. Наречені мають бути оголені. Льодовий палац стоїть на місці, де колись було товариство