Мáліна - Інгеборг Бахман

та не про інший місяць хочу я говорити, я маю лише розмовляти, весь час розмовляти, щоб врятувати себе, щоб не заподіяти чогось Маліні, моя голова, моя голова, я божеволію, та Маліна не має знати про це. Однак Маліна знає про це, і я прошу його, коли знову бігаю туди-сюди по квартирі, чіпляюсь за нього судомно, падаю вниз, на підлогу, знову встаю, розпинаю сорочку, знову падаю вниз, бо я трачу розум, на мене находить, я трачу розум, я безутішна, я божеволію, та Маліна каже мені ще раз: Не хвилюйся, опустися донизу, розпружся. Я опускаюсь донизу й думаю про Івана, я дихаю вже рівномірніше, Маліна масує мені долоні та стопи, потім навколо серця, та я ж божеволію, тільки одного прошу, я прошу тебе лиш одного… Проте Маліна каже: Навіщо ти просиш, просити не треба. Та я говорю, у мене знову мій голос, такий, як сьогодні: Я прошу тебе, Іван ніколи не має дізнатись про це, ніколи не має знати (і, приголомшена, я усвідомлюю, що Маліна про Івана нічого не знає, навіщо тепер вести про Івана розмову?) — Іван ніколи не має, обіцяй мені, і поки я можу ще говорити, я говорю, це важливо, що я говорю, знаєш, я все-таки ще говорю, я прошу тебе, поговори й Ти зі мною, Іван не має, не має дізнатись про це ніколи, прошу тебе, розкажи мені щось, поговори про вечерю, де ти вечеряв, і з ким, поговори зі мною про нову платівку, ту, що приніс, О, аромат тих давніх літ! говори ж бо зі мною, то байдуже, про що ми говоримо між собою, так, про будь-що, лиш тільки, щоб мовити, мовити, мовити, тоді ми не будемо знову в Сибіру, ані в ріці, ані в заплавах, у заплавах Дунаю, тоді ми знову будемо тут, на Унґарґассе, моя ти земле обітована, мій краю угорський, говори ж бо зі мною, ввімкни всюди світло, не думай про наш рахунок за струм, нехай скрізь світиться світло, скрізь увімкни вмикачі, мені дай води, ввімкни світло, ввімкни усе світло! Запали також і свічник.

Маліна вмикає все світло, Маліна приносить воду, божевільний напад минає, приголомшеність наростає, невже я сказала щось Маліні, невже я назвала ім’я Івана? Чи сказала «свічник»? Знаєш, кажу, вже не така збентежена, ти не маєш сприймати це надто серйозно, Іван живе, і він жив колись також раніше, дивно все це, чи не так? Передусім, однак, нехай для тебе це нічого не значить, тільки для мене сьогодні це значить усе, тому я настільки втомлена, а світло нехай горить. Іван ще живе, він подзвонить мені. Коли він телефонуватиме, скажи йому — Маліна знову ходить зі мною туди й сюди, бо я не можу лежати спокійно, він не знає, що має сказати Іванові, я чую, як задзвонив телефон. Скажи йому, скажи йому, прошу, скажи! Ні, не кажи нічого йому. Найкраще: мене нема вдома.

Мій Батько має омити нам ноги, як усі наші апостольські цісарі омивали раз на рік ноги своїм біднякам[305]. Ми саме з Іваном замочили ноги, стікає чорна вода, вона піниться брудом, ми давно вже не мили ніг. Ми краще помиємо їх самі, бо Батько мій більше не дотримується того гідного шани обов’язку. Я радію, що наші ноги вже чисті, що пахнуть вони чистотою, витираю ноги Іванові, потім собі, ми сидимо на моєму ліжку й радісно дивимося одне на одного. Та раптом чути, як хтось іде, уже надто пізно, двері розчиняються навстіж, з’являється Батько. Я вказую на Івана й кажу: Це він! Не знаю, чи маю чекати за це я смертної кари, чи мене лиш відправлять до табору. Мій Батько дивиться на брудну воду, з якої я вийняла свої запашні білі ноги, а я гордо звертаю його увагу також і на чисті ноги Івана. Батько не повинен помітити, не зважаючи ні на що, хоча він знову не виконав своєї повинності, що я радію від того, що змила все після довгого шляху. Цей шлях був занадто довгим, від нього аж до Івана, і ноги мої вкрились брудом. Поряд лунає з радіо: та-тім, та-там. Мій Батько горлає: Вимкни те радіо! Це зовсім не радіо, ти добре то знаєш, кажу я йому переконано, бо я ніколи не мала ще радіо. Мій Батько горлає знову: Твої ноги запаскуджені брудом, я сказав про це вже всім людям. Щоб ти знала. Запаскуджені, запаскуджені! Я кажу, усміхаючись: Мої ноги помиті, я надіюсь, що у всіх такі ж чисті ноги.

Що то за музика, досить тієї музики! Батько мій шаленіє, як ніколи раніше. І негайно відповідай: коли Колумб доплив до Америки? Скільки існує основних кольорів? Скільки відтінків? Три основні кольори. Оствальд налічує майже п’ятсот відтінків. Усі мої відповіді — швидкі та влучні, проте вони дуже тихі, я не винна, що Батько не чує їх. І він знову кричить, і щоразу, коли він підвищує голос, від стіни відпадає шмат тиньку, або вискакує планка з паркету. Як же він може питати, коли зовсім не хоче слухати відповіді?

За вікном темно, я не можу його відчинити й притуляю обличчя до шибки — майже нічого не видно. Помалу спадає мені на думку, що темна калюжа могла б бути озером, і я чую, як п’яні чоловіки співають на кризі хорал. Я знаю, що за мною зайшов мій Батько, він присягнув мене вбити, я швидко стаю поміж довгою тяжкою завісою та вікном, щоб він не міг схопити мене зненацька, коли виглядатиму до вікна, проте знаю вже те, чого не повинна знати: на березі озера — цвинтар убитих дочок.

На малому корабликові Батько мій починає знімати великий свій фільм. Він режисер, і все відбувається за його волею. Я знову йому поступилася — Батько хоче зняти зі мною декілька сцен, він запевняє, що мене не можна буде впізнати, бо в нього найкращий гример. Мій Батько прибрав собі чуже прізвище, ніхто не знає — яке, хоча його вже не раз можна було побачити на сяючих вивісках кінотеатрів мало що не півсвіту. Я сиджу і чекаю, ще не одягнена й не загримована, на голові — папільйотки, на плечі накинуто лиш рушник, та раптом я зауважую, що Батько використовує ситуацію й уже потаємно знімає, я обурено зриваюся з місця, не можу нічого знайти, щоб прикритись, однак підбігаю