Мáліна - Інгеборг Бахман
Мій Батько запровадив мене до високого дому, на горі є навіть і сад, він дозволяє мені там садити квіти й невеличкі дерева, для того, щоб я мала заняття, він кепкує з численних ялинок, які я плекаю, ці ялинки — із різдвяних свят часу мого дитинства, і поки він лиш жартує, немає жодних проблем, з’являються срібні кульки, все цвіте фіолетовим й жовтим цвітом, хоча ці квіти — несправжні. Я саджу та сію в горщечки з глини, хоча барви квітів, які виростають, зовсім не ті, яких я бажала, я невдоволена, а Батько мій каже: Ти, мабуть, думаєш, що ти — принцеса?! Ким ти, власне, себе уявляєш, ти, мабуть, думаєш, що найкраща? Це минеться, це тобі виб’ють із голови, а ось це тут і тут — він показує на мої рослини — це теж незабаром закінчиться, це ж марнування часу, вся оця зелень! Я тримаю в руці шланг для зрошення квітів, могла б скерувати в обличчя Батькові повний струмінь води, щоб перестав мене ображати, це ж він доручив мені доглядати цей сад, проте я кидаю шланг на землю, закриваю обличчя руками, він мав би мені сказати, що маю робити, вода тече по землі, я не хочу більше поливати рослини, закручую кран і заходжу в будинок. Мій Батько приймає гостей, я повинна невтомно трудитись, заносити та виносити незліченну кількість тарілок і таць, заставлених склянками, потім сидіти там, слухати, я навіть не знаю, про що вони розмовляють, я маю часом відповідати, але коли я шукаю відповідь, то відчуваю на собі гострі погляди, я затинаюсь і відповідаю цілком не до ладу. Батько всміхається, він зі всіма особливо чарівний, мене він плескає по плечу і каже: Вона хоче вас переконати в тому, що я дозволяю їй працювати лише в саду, ви тільки погляньте на цю виснажену працею садівницю, покажи свої руки, дитино моя, покажи свої гарні біленькі лапки! Усі сміються, я теж змушую себе сміятись, мій Батько сміється найголосніше, він п’є багато, п’є іще більше, коли всі уже розійшлися. Я маю ще раз йому показати руки, він обертає їх, він викручує мені руки, я вириваюся, я ще можу втекти від нього, бо він п’яно хитається, не може стати на ноги, я вибігаю й хочу замкнути двері, заховатись в саду, та Батько наздоганяє мене, його очі — жахливі, обличчя — червоно-брунатне від люті, він тягне мене до перил, невже це той самий високий дім, він грубо тягне мене, я з ним борюся, він хоче мене перекинути через перила, ми зсуваємося разом донизу, я кидаюся на протилежний бік, я маю дійти до муру або перестрибнути на сусідній дах, а може, краще дістатись назад, до будинку, я починаю втрачати розум, я не знаю, як мені врятуватись, а мій Батько, який, напевно, також боїться перил, уже більше не намагається мене загнати туди, він підносить горщик із квітами, жбурляє його у мене, горщик б’ється за мною об мур, Батько бере ще один, земля порскає мені в обличчя, я чую гуркіт і тріскотіння, мої очі повні землі, мій Батько не може бути таким, мій Батько не має бути таким! На моє щастя, хтось дзвонить до брами, хтось, отже, підняв тривогу, знову дзвінок, а може, це повернувся один із гостей. Хтось прийшов, шепочу, перестань! Мій Батько відказує в’їдливо: Це хтось по тебе прийшов, звичайно, по тебе, але ти залишишся тут, ти чуєш?! А оскільки дзвінок лунає, оскільки це мав би бути порятунок для мене, оскільки обличчя моє все в землі, я нічого не бачу й намагаюсь навпомацки віднайти двері, мій Батько жбурляє через перила горщики, які потрапляють йому під руку, щоб люди йшли геть, замість того, щоб мене рятувати. Однак, видається, мені вдалося втекти, бо раптом стою біля брами на вулиці, навпроти мене у темноті стоїть Маліна, я шепочу, він не відразу розуміє мене, я вимовляю, мов подих, зараз не йди, не сьогодні, а Маліна, якого я ще ніколи не бачила таким блідим і розгубленим, ніяковіло питає, чи сталося щось, що тут діється? Прошу, йди геть, я маю його заспокоїти, шепочу. Я чую сирену, уже поліцейські вискакують із патрульної автомашини, я кажу в панічному страхові, допоможи мені зараз, ми мусимо їх позбутися, мусимо. Маліна вступає із поліцейськими у розмову, він пояснює їм, що тут відбувається свято й розвага, розвага й надмір доброго гумору. Мене він відсунув у морок. Справді, поліція їде геть, Маліна повертається, він переконано каже, я усе зрозумів, це він поскидав усе те згори, на волосину лише не влучив у мене, зараз ти підеш зі мною, або ми розлучимося назавжди, цьому має бути кінець. Однак я шепочу, я не можу піти з тобою, дай мені спробувати хоча б тільки раз, я хочу його заспокоїти, він це зробив, бо ти подзвонив, я повинна вже повертатися. Прошу тебе, не дзвони вже більше! Зрозумій мене, каже Маліна, ми зможемо знову побачитись, однак лише за умови, коли це скінчиться, бо він хотів мене вбити. Я заперечую тихо, ні, ні, не тебе, він хотів лиш мене, і я плачу, бо Маліна вже пішов, я більше не знаю, що маю робити, я повинна замести сліди, збираю на вулиці черепки, квіти та землю згрібаю руками до ринви, сьогодні вночі я втратила Маліну, сьогодні вночі Маліна мало не вмер, ми обоє, я і Маліна, та це сильніше за мене та моєї любові до Маліни, я й далі буду все заперечувати, у будинку ще світиться, Батько заснув на підлозі, посеред пустки цієї,
