Мáліна - Інгеборг Бахман

до нього й до оператора і кажу: Припини це робити, припини це негайно! Я кажу, що цю стрічку треба відразу знищити, це нічого спільного з фільмом не має, це суперечить умові, цю стрічку потрібно викинути. Батько мій каже, що саме на це він чекав, це має бути найцікавішим фрагментом у фільмі, і далі знімає. Я з жахом чую дзижчання камери та вимагаю знову, щоб він припинив це робити й віддав мені ту частину стрічки, та він незворушно знімає далі й знову відповідає «ні». Я ще більше хвилююся, я кричу йому, що він має лише секунду для роздумів, я більше не боюся його погроз, я зумію допомогти собі, якщо мені не допоможе ніхто. А оскільки він знову не реагує й секунда минає, я дивлюся на корабельні труби та на обладнання, яке стоїть навколо на палубі, спотикаюся через кабелі та шукаю й шукаю, бо як же я можу чинити опір тому, що він робить, кидаюся знову до гардеробу, двері якого зняті з завіс, щоб я не змогла там замкнутись, мій Батько сміється, однак у цю мить я бачу мисочку перед дзеркалом, у якій приготовлена для манікюру мильна вода, і, мов блискавка, мені щось спадає на думку, я беру мисочку й поливаю лугом апаратуру, виливаю його в корабельні труби, навколо здіймається пара, мій Батько стоїть, мов закляклий, а я кажу, що я ж бо попереджала, тепер я не буду більше йому коритись, тепер я змінилась, і від сьогодні кожному я сповна плататиму за все те, що він чинитиме проти угоди, подібно, як і йому. Корабель чимраз більше вкриває пара, із фільму нічого не вийде, робота має бути негайно припинена, усі стоять перелякані та дискутують, вони кажуть, що режисера і так не любили, вони раді, що фільм цей знімати не будуть. По мотузяних драбинах ми спускаємося із корабля, і, погойдуючись на хвилях, відпливаємо геть у рятункових човнах, згодом нас підбирає великий якийсь корабель. У той час, коли я, знеможена, сиджу на лавці великого корабля й спостерігаю роботи для порятунку малого, хвилі приносять людські тіла, хоча люди ці ще живі, вони вкриті, однак, численними опіками, ми маємо потіснитись, усіх їх потрібно взяти на цей корабель, бо трохи далі від нашого корабля, який тоне, вибухнув інший, він теж належав моєму Батькові, на кораблі було велике число пасажирів, і всі поранені — звідти. Мене охоплює безпричинний страх, що коли моя мисочка з мильним розчином спричинила вибух і цього корабля, я припускаю, що, лишень ми досягнемо берега, мене звинуватять у вбивстві. До нас прибиває все більше тіл, які виловлюють із води, серед них я бачу багато мертвих. Потім, однак, мені стає легше, я чую, що той корабель затонув із зовсім інших причин. Я з тим не маю нічого спільного, було це лише недбальством Батька.

Мій Батько хоче забрати мене із Відня до іншого краю, він намовляє мене, щоб я звідси виїхала, усі друзі, нібито, мають на мене поганий вплив, але мені зрозуміло, що йому не потрібні свідки, він не хоче, щоб я розмовляла з ким-небудь, і щоб це стало явним. Усе-таки, це могло б стати явним. Я більше не опираюсь, тільки питаю, чи маю право писати додому листи, він каже, що ми ще побачимо, навряд чи це буде для мене корисним. Ми виїхали на чужину, я навіть отримала дозвіл виходити часом на вулицю, але я нікого не знаю й не розумію тамтешньої мови. Живемо ми дуже високо, мені паморочиться у голові, жоден будинок не може бути таким високим, я ще не жила так високо й цілими днями лежу на ліжку, щоб запобігти млості, я ув’язнена й не ув’язнена, Батько лиш зрідка заглядає до мене, здебільшого він посилає жінку з закритим обличчям, я можу бачити лише її очі, вона про щось знає. Вона приносить для мене їжу та чай, незабаром я не зможу більше вставати, бо навколо мене все починає кружляти, відразу ж після першого кроку. Я пригадую інші випадки, отож, я повинна встати, бо їжа, а може й чай, напевно отруєні, я дістаюся ще якось до ванни й викидаю їжу та чай в унітаз, ні жінка, ні Батько не помічають цього, вони хочуть мене отруїти, це жахливо, я повинна написати листа, та у мене виходять лише початки листів, які я ховаю в сумці, в шухляді, під своєю подушкою, проте я повинна писати й винести листа з цього дому. Я кам’янію від жаху й випускаю з рук кулькову ручку, у дверях стоїть мій Батько, він давно здогадався, він шукає листи повсюди, виймає одного із кошика для паперу й кричить: Говори! Що це все означає? Говори, кажу я тобі! Він кричить годинами без перестану, не дає мені вимовити жодного слова, я плачу все голосніше, йому краще кричати, коли я плачу, я не можу йому сказати, що вже нічого не їм, що викидаю їжу, що я вже про все здогадалася, я віддаю йому навіть того зіжмаканого листа, який лежав під подушкою, і ридаю. Говори! Відповідаю йому очима: Тужу я за домом, я хочу додому! Мій Батько каже глумливо: Туга за домом! Хороша мені туга за домом! Уся справа в оцих листах, однак, будь певна, вони ніколи не будуть відіслані, любі твої листи до твоїх любих друзів.

Я схудла так, що від мене залишилися шкіра та кості, я не можу втриматися на ногах, та мені ще якось вдається потайки зняти свої валізи з горища, це відбувається посеред ночі, мій Батько спить міцно, я чую, як він хропе, він сопить і харчить. Незважаючи на висоту, я вихилилася із вікна й подивилась додолу, на іншому боці вулиці стоїть автомобіль Маліни. Маліна, який не отримав листа, усе зрозумів і вислав мені машину. Я кладу до валіз найпотрібніші речі, властиво, лиш ті, які під рукою, усе відбуватися має тихо й у найбільшому поспіху, це має статися сьогодні вночі, бо інакше мені це не вдасться ніколи. Непевно хитаючись, я йду з валізами вниз на вулицю, що два кроки я мушу ставити їх і чекати, доки зберуся з духом і зможу їх нести, потім сиджу в машині, валізи поставила на заднє сидіння, ключ від машини — на місці, я поволі рушаю, їду зиґзаґом нічною безлюдною вулицею, приблизно я знаю, де має бути виїзна дорога в бік