Мáліна - Інгеборг Бахман
Мій Батько тримає сестру мою у полоні, він не зраджує своїх намірів, вимагає, щоб я віддала їй свій перстень, бо сестра має носити цей перстень, він стягує перстень із мого пальця й говорить: Цього, напевно, вже досить, напевно, цього вистачає! ви обоє однакові, ви справді вартуєте одна одної, ви у мене іще зазнаєте. Меланію він «усунув», деколи каже, що вона «звільнена», її він побачив наскрізь, її амбіції та її манію мати блискучий успіх завдяки ньому. Однак тиради, в яких він хоче мені пояснити, що то за манія, дуже дивні, у них з’являється слово «сніг», ніби вона хотіла їхати з ним по моєму снігу, а також по нашому снігові спільному із передгір’я Альп, я запитую, чи надійшли до нього мої листи, але з’ясовується, що вони застрягли у снігові. Я ще раз прошу у нього віддати мені кілька речей, які мені необхідні будуть аж до кінця, два горнятка для кави з Ауґартену, бо я ще хочу хоч раз напитися кави, інакше не зможу виконувати свою повинність, та ці горнятка для кави вже зникли, а це найприкріше, я змушена буду сказати сестрі, щоб віддала мені принаймні оті горнятка. Батько зрушив невелику лавину, щоб я злякалася і не сміла висловлювати те бажання, горнятка лежать під снігом. Він хотів мене лиш ввести в оману, він зрушує другу лавину, помалу я розумію, навіщо цей сніг, сніг повинен мене погребти під собою, так, щоб ніхто вже не зміг мене віднайти. Я біжу до дерев, де рятунок й onopa, і намагаюся боягузливо крикнути, що я вже нічого не хочу, нехай він усе забуде, я взагалі нічого не хочу, постає загроза снігового обвалу, треба гребти руками, треба пливти в снігу, щоб залишитись на поверхні, намагатися треба залишатися на поверхні снігу. Однак Батько стає на сніговий карниз і спускає третю лавину, вона зносить увесь наш ліс, найстаріші й найміцніші дерева гинуть від її несамовитої сили, я не можу більше виконувати своєї повинності, я згідна з тим, що боротьба вже закінчилась, Батько оголошує рятівній команді, що вони отримують безкоштовно по пиву й можуть іти додому, аж до весни прийдешньої їм нічого не вдасться зробити. Мене накрила лавина Батька.
По схилу за нашим будинком, легко вкритому снігом, я вперше спускаюсь на лижвах. Намагаюся робити такі поворотів щоб не потрапити на талі місця, і, спускаючись вниз, не вийти за лінію фрази, написаної на снігу. Здається, це фраза з минулих часів, розлого написана, скільки сягає око, незграбним дитячим почерком на рештках талого снігу моєї юності. Мені спадає на думку, що це фраза зі шкільного брунатного зошита, на першій сторінці якого я написала новорічної ночі: Хто мусить жити постійним Чому, витримує майже кожне Як. Однак в тому вислові йдеться також про те, що я все ще маю проблеми із Батьком, і не можу мати надії на те, щоб звільнитися зараз від того нещастя. Старша жінка, ворожка, навчає мене та групу, яка стоїть збоку, до якої, однак, сама я не долучаюсь, їзди на лижвах. Вона стежить за тим, щоб кожен зміг зупинитися там, де кінчається схил. Там, де я зупиняюсь, виснажена до краю, лежить невідомий лист, він стосується 26-го січня й має причетність до якоїсь дитини[310], він згорнений дуже складно й у багатьох місцях запечатаний. Деякий час його не можна ще відкривати — лист покритий увесь кіркою з льоду —, він містить пророцтво. Рушаю у путь через великий ліс, знімаю лижви й кидаю палки, іду далі, у напрямку міста, аж до будинків моїх віденських друзів. На дверних табличках будинків немає жодних чоловічих імен. З останніх сил намагаюся дзвонити в двері Лілі, дзвоню, хоча до мене вона ніколи вже не прийшла, я все ще в розпачі, що вона не прийшла, однак вдаю, ніби зовсім спокійна й розповідаю їй просто у дверях, що сьогодні мають приїхати моя мати й Елеонора, щоб помістити мене до хорошого закладу, нічліг мені не потрібен, я маю негайно дістатися до аеропорту, та раптом я забуваю, куди маю їхати, до Швехату, чи до Асперну[311], водночас бути в обох аеропортах я не можу, я навіть не знаю, чи справді мати моя й сестра прилетять літаком, чи сьогодні льотна погода, чи мати моя й сестра взагалі ще можуть прибути, і чи вони про все повідомлені. Повідомили ж бо тільки Лілі. Я не можу закінчити цієї фрази, мені хочеться закричати: Повідомили ж бо тільки тебе! І що ти зробила, нічого ти не зробила, лише усе зіпсувала!
Оскільки усі чоловіки позникали із Відня, я винаймаю помешкання у молодої дівчини, кімнату, не більшу від моєї кімнати в дитинстві, у ній стоїть також моє перше велике ліжко. Раптом я закохуюсь у цю дівчину, обнімаю її, у той час, коли пані Брайтнер, моя домовласниця із Унґарґассе (а чи баронеса із Беатріксґассе), лежить біля мене, товста й обважніла, вона помічає вже, що ми обнімаємо одна одну, хоча й накриті моєю блакитною ковдрою. Вона не обурена, проте говорить, що таке їй ніколи не спало б на думку, вона ж мене знає і Батька мого добре знала, хоча до сьогодні їй було невідомо, що мій Батько виїхав до Америки. Пані Брайтнер скиглить і скиглить, вона ж бо вважала мене за «святу», вона повторює кілька разів «щось на зразок святої», і для того, щоб вона не виселила мене з квартири, я намагаюся їй пояснити, що це зрозуміло й природно, після того нещастя великого, яке трапилося з моїм Батьком, я інакше не можу. Я приглядаюсь пильніше до дівчини, її я раніше ніколи не зустрічала, вона дуже ніжна і дуже юна, розповідає мені про прогулянку над Вьортерзее, я дуже вражена, бо вона
