Мáліна - Інгеборг Бахман

Я, подібно до інших, одягнута у сибірський єврейський плащ[297]. Сувора зима, на нас сипле щораз більше снігу[298], і під снігом обвалюються мої книжкові полиці, помалу сніг замітає їх зовсім, а ми всі чекаємо, щоб нас звідси вивезли, і фотографії, ті, що стоять на полиці, стають враз вологими, це світлини всіх тих людей, яких я любила, і я витираю сніг, обтрушую фотографії, проте сніг усе падає й падає, мої пальці закостеніли, я мушу залишити ці фотографії, їх помалу вкриває сніг. Мене охоплює розпач, бо Батько спостерігає за тим, що я намагаюсь зробити, він не належить до нас, я не хочу, щоб він бачив мої зусилля та здогадався, хто на цих фотографіях. Мій Батько, який теж хотів би одягнути плаща, хоча для нього занадто товстий, забуває про ці світлини, він домовляється з кимось, знову знімає плащ, щоб пошукати ліпший, однак, на щастя, плащів немає. Він бачить, що я від’їжджаю з іншими, і я б ще раз хотіла з ним говорити, з’ясувати йому нарешті, що він до нас не належить, що він не має такого права, я кажу: Я не маю вже часу, я не маю достатньо часу. Просто, на це вже немає часу. Кілька людей із мого оточення закидають мені, що я зовсім не солідарна, «солідарна» — яке чудернацьке слово! Та мені це байдуже. Я маю десь підписатися, але підпис ставить мій Батько, він завжди «солідарний», я ж навіть не знаю, що воно означає. Кажу йому швидко: Прощавай, я більше не маю часу, я зовсім не солідарна. Я маю когось відшукати! Я ще добре не знаю, кого я маю шукати, це хтось із Печа, я шукаю його серед усіх цих людей, у цьому жахливому хаосі. Минає останній час, який мені ще лишився, я боюся, що його вивезли ще до мене, хоча лише з ним я можу про це говорити, тільки з ним, і то до сьомого покоління, за яке я не дам поруку, бо після мене нікого вже більше не буде. Я минула багато бараків і віднайшла його в найдальшій кімнаті, він там, знеможений, чекає на мене, у порожній кімнаті стоїть біля нього букет золотоглавих лілей, а він лежить на підлозі у своєму найчорнішому з чорних ряснозорім плащі, у якому я його бачила кілька тисяч років тому. Він підіймається, оспалий від сну, він постаршав на кілька років, утома його велика. Він каже мені своїм давнім голосом: Ох, нарешті, ти надійшла, нарешті! А я вклякаю, сміюся і плачу, і цілую його, ти ж бо тут, головне, що ти тут, о, нарешті, нарешті! Дитина теж тут, я бачу лише одну, — хоча мені видається, що їх мусило бути двоє, — ця дитина лежить у куті. Я відразу її впізнала. В іншім куті лежить жінка, така ніжна[299] й терпляча, це з нею він має дитину, вона нічого не має проти, щоб ми перед тим, як нас депортують, тут лягли разом. Зненацька чути наказ: Вставай! Ми всі встаємо, виходимо, малий уже там, на вантажній машині, ми маємо поспішати, щоб також встигнути піднятись на неї, я ще мушу віднайти для нас захисні парасолі, і я знаходжу їх всіх, для нього, для ніжної жінки, для дитини, для себе також, але моя парасоля мені не належить, її хтось забув у Відні, мені ніяково, бо завжди хотіла її віддати, однак зараз на це не лишається часу. З’ясувалося, що цей парашут непридатний для вжитку. Вже надто пізно, я маю взяти цю парасолю, щоб ми змогли минути Угорщину, бо я віднайшла моє перше кохання, падає дощ, із шумом ллються на всіх нас потоки дощу, передусім на дитину, яка весь час залишається такою ясною й спокійною. Знову це починається, я дихаю надто часто, напевно, через дитину, але коханий мій каже: Заспокойся, будь спокійна, як ми! Зараз уже зійде місяць. Однак мене ще проймає смертельний страх, бо це починається знову, бо я божеволію, він каже мені: Заспокойся, думай лише про Штадтпарк, думай про той листок, думай про віденський сад, про наше дерево, про те, як квітне павловнія[300]. Тієї ж миті я заспокоююсь, бо обох час спіткало те саме, бачу, як він показує на свою голову, я знаю, що вчинили вони з його головою. Вантажівка має переправитись через ріку, це Дунай, потім, однак, з’ясовується, що це інша ріка, я докладаю зусиль, щоби втримати спокій, бо тут, у дунайських заплавах, ми зустрілися вперше, я кажу, що все буде добре, але раптом мої вуста розтуляються, німо, без крику, бо, властиво, добре не буде. Він каже мені, вважай, не забудь цього слова знову, воно значить: Facile[301]! А я розумію його неправильно й беззвучно кричу: воно значить: Facit[302][303]! У ріці, у глибокій ріці[304]. Чи можу до Вас я звернутись, на хвильку? питає мене якийсь чоловік, я маю Вам передати звістку. Питаю: Кому, кому саме маєте Ви передати звістку? Він каже: Тільки принцесі Каґранській. Я кричу йому в відповідь: Не смійте називати ім’я це, ніколи. Не смійте мені щось казати! Однак він виймає сухого листка, і я тоді вірю, що він сказав правду. Моє життя закінчилось, бо він під час депортації потонув у ріці, він був для мене життям. Його я любила більше, ніж власне життя.

Маліна тримає мене, це він промовляє: Намагайся бути спокійною! Я мушу бути спокійною. Я ходжу з ним туди-сюди по квартирі, він хотів би, щоб я прилягла, та я більше не можу лягти на надто м’яку постіль. Лягаю вниз, на підлогу, проте знову відразу встаю, бо так я лежала на іншій підлозі, вкрита теплим сибірським плащем, і я ходжу з ним туди-сюди, вимовляю слова, розмовляю, пропускаю слова, вставляю слова. Охоплена розпачем, кладу на плече йому голову, тут, у цьому місці в Маліни має бути старий перелом ключиці, де стоїть пластинка із платини, відколи він потрапив в автомобільну аварію, якось казав він мені про це, я відчуваю, що мені холодно, я знову тремчу, виходить з-за хмари місяць, його видно в нас із вікна, чи бачиш ти місяць? Бачу я інший місяць, інший зоряний світ,