можу лише тоді, коли перстеник твій біля мене. Навколо цього перстенця був жахливий театр, він, попри інше, розповідав усім людям, що той перстень — його подарунок, і люди подумали врешті-решт, що як додаток і до того, подарував він мені життя або, принаймні, платню щомісяця, а чи будинок, і сад, і, на додаток, і повітря, щоб я могла дихати, я не могла вже носити того проклятого персня, а коли вже той перстень втратив усе своє значення, я охоче жбурнула б його йому прямо в обличчя, бо, по суті, подарував він мені його не за власним бажанням, я сама спонукала його, дати мені підтвердження, бо з його боку не було жодного знаку, а я чекала на знак, і, врешті-решт, я отримала перстень, про який йшлося увесь цей час. Однак не можна перстень будь-кому кидати в обличчя, на крайній випадок — лиш під ноги, але легше сказати, ніж вдіяти, бо коли хтось сидить або ходить туди й сюди, то неможливо жбурнути йому попід ноги настільки маленьку річ і досягнути цим вчинком того, чого хочеш. Тому я спочатку пішла до ванної й хотіла кинути його в унітаз, але потім мені здалося, що це надто просто, надто практично та правильно, мені хотілося теж розіграти свою власну драму, я теж хотіла надати персню певного значення, тому я поїхала на машині до Клостернойбурґу[316], там простояла кілька годин на мосту над Дунаєм під першим холодним вітром, витягла потім з кишені пальта пуделко із перснем, з пуделка — сам перстень, бо кілька тижнів уже не носила його, було це у вересні, числа дев’ятнадцятого. Холодного надвечір’я, коли ще не зовсім стемніло, я кинула перстень у води Дунаю. Маліна: Однак це нічого ще не пояснює. В Дунаї повно перстенів, щодня з дунайських мостів, між Клостернойбурґом і Фішамендом[317], під холодним зимовим вітром, а чи спекотним літнім, хтось знімає із пальця й кидає в воду перстень. Я: Я не знімала персня із пальця. Маліна: Не про це мова, я не хочу знати твоєї історії, ти щось постійно від мене приховуєш. Я: Найдивніше те, що я завжди знала, що він кружляє навколо мене з думками про смерть, я не знала лишень, в який спосіб він хоче мене усунути. Можливим було усе. Однак він міг собі вигадати тільки одну можливість, а саме її я якраз і не могла відгадати. Я не знала, що таке іще може бути, тут і сьогодні. Маліна: Може, ти і не знала, проте погоджувалась. Я: Присягаю тобі, згідною я не була, це ж неможливо, погодитись, хочеться піти геть, утекти. Що ти хочеш мені навіяти? Я ніколи з цим не погоджувалась. Маліна: Не присягайся. Не забувай, що ніколи не присягаєш. Я: Звичайно, я знала, що він хоче влучити в моє найвразливіше місце, бо потім йому не довелося б нічого більше робити, йому довелося б лише чекати, вичікувати, поки сама я, поки себе я сама… Маліна: Припини плакати. Я: Я зовсім не плачу, це ти хочеш мені навіяти, ти мене доведеш ще до сліз. Та було це зовсім інакше. Я тоді озирнулась навколо й помітила, що довкола мене, а також далеко від мого оточення усі люди тільки вичікують, нічого не роблять, не роблять чогось особливого, вони пхають іншому в руку снодійне, гостру бритву, вони намагаються посприяти тому, щоб людина, втративши глузд, проходжалась по стежці поміж скель над безоднею, щоб в оп’янінні на ходу розчинила двері потягу або, всього лиш, щоб об’явилась якась хвороба. Якщо достатньо довго чекати, то приходить загибель, приходить довгий або короткий кінець. Декому вдається ще вижити, проте лишень вижити, і не більше. Маліна: І наскільки треба погоджуватись? Я: Я надто багато страждала, я більше нічого не знаю, не визнаю нічого, як мені знати це, я знаю замало, я ненавиджу Батька свого, єдиний лиш Бог може знати, як я ненавиджу його, я не знаю, чому все це так. Маліна: Кого ти зробила своїм божеством? Я: Нікого. Так далі не піде, я не рухаюсь далі, нічого не вимальовується, я лише чую, то тихіше, то голосніше, як до образів цих промовляє голос: кровоблуд. Помилитися тут неможливо, я знаю, що все це значить. Маліна: Ні, ні, саме цього ти, властиво, не знаєш. Якщо виживаєш, то виживання стає перешкодою пізнанню, ти навіть не знаєш, якими були твої попередні життя і чим є життя твоє нині, ти плутаєш навіть свої життя. Я: Я маю всього лиш одне життя. Маліна: Облиш це мені.
Це відбувається перед Чорним морем, а я знаю, що Дунай впадає у Чорне море. Я так само впадатиму, як і він. Я щасливо пройшла вздовж усіх берегів, однак уже перед дельтою бачу дебеле тіло, наполовину в воді, та я не можу його обминути й дістатись убрід до середини ріки, бо ріка тут надто глибока, надто широка, у ній повно вирв. Це мій Батько сховався перед гирлом ріки у воді, тепер він набрав подоби велетенського крокодила, очі у нього стомлені й напівзаплющені, далі він мене не пропустить. Немає більше крокодилів у Нілі, останнього привезли до Дунаю. Часом Батько підносить трохи повіки, виглядає це так, мовби він мляво лежить лиш тут і ні на що не очікує, однак, звичайно, він чекає на мене, бо він знав, що я хочу повернутись додому, що для мене це порятунок. Крокодил отверзає деколи велику пожадливу пащу, у ній висять клапті м’яса, це шматки плоті інших жінок, і мені на думку спадають імена всіх жінок, яких він роздер, вода вкрита плямами старої крові, але й свіжої теж; я не знаю, наскільки голодний сьогодні мій Батько. Раптом я помічаю, що поряд із ним там лежить ще й малий крокодил, Батько знайшов собі тепер крокодила до пари. Малий крокодил, одначе не млявий, його очі іскряться, він швидко пливе до мене й хоче, з фальшивою доброзичливістю, поцілувати в праву та ліву щоку. Ще до того, як йому вдається поцілувати мене, я кричу: Ти ж крокодил! Повертайтесь до свого крокодила, ви ж одне ціле, обоє ви — крокодили! Бо відразу я упізнала Меланію, яка, мов святенниця,
