Мáліна - Інгеборг Бахман
Мій Батько повернувся з Росії[306], що йому явно зашкодило. Не оглядав Ермітажу, а вивчав лиш тортури, із собою привіз він царицю Меланію. Я маю вийти з Бардо на лід, у граційному, мистецьки оформленому павільйоні з льоду, під оплески всього Відня та всього світу, бо видовище це транслюється за допомогою сателітів, це має статися того дня, коли американці чи росіяни, або навіть усі разом полетять на місяць. Моєму Батькові залежить лише на тому, щоб віденське ревю на льоду заставило цілий світ забути про місяць та світові держави. Він мчить у повозі, підбитому хутром, через перший та третій район, щоб усі ще раз могли з захопленням подивитись на нього у парі з молодою царицею, ще до того, як розпочнеться великий спектакль.
Спочатку по ґучномовцях увага усіх присутніх звертається на фантазійні деталі палацу із льоду, на вікна, в яких замість шиб — найтонші льодові пластини, прозорі, мов найдорожче скло. Палац освітлюють сотні льодяних канделябрів, а убрання його гідне подиву: дивани, табурети, буфети з найтоншими, крихкими сервізами, склянками й чайним посудом, усе зроблене з льоду й розмальоване яскравими барвами, як порцеляна з Ауґартену[307]. У каміні лежать льодяні поліна, зверху политі нафтою, видається, ніби вони горять, а на велике ложе із балдахіном можна поглянути крізь мережані завіси із льоду. Цариця, яка називає мого Батька своїм «ведмедем», дражнить його, вона говорить, що жити в такому палаці — це насолода, однак спати, напевно, буде занадто холодно. Батько нахиляється близько до мене й каже дещо фривольним тоном: Я переконаний, що ти не замерзнеш, коли розділиш сьогодні це ложе зі своїм паном Бардо, він має дбати, щоб пломінь кохання між вами сьогодні не гас! Я кидаюсь Батькові в ноги, я не прошу за своє життя, лише милосердя для молодого Бардо, якого я майже не знаю, який майже не знає мене, він звів свій знетямлений погляд на мене, на межі замерзання втрачає розум. Не розумію, чому й Бардо має бути принесений в жертву на цій всенародній забаві. Цариці Батько роз’яснює, що й мій співучасник повинен повністю роздягнутись, після чого нас мають так довго поливати водою з Неви та Дунаю, аж поки не перетворимося на статуї з льоду. Але ж це жахливо, мій Великий Ведмедю, відповідає з афектом Меланія, ти напевно накажеш спочатку вбити цих двох нещасних. Ні, моя Маленька Ведмедице, відповідає мій Батько, бо в противному разі вони втратять природність рухів, які конче потрібні з огляду на закони краси, я накажу, щоб їх поливали живцем, а то як же я зміг би потішитись їхнім смертельним страхом! Ти жорстокий, каже Меланія, але Батько їй обіцяє екстаз, він знає, наскільки близькі між собою жорстокість і любострасність. Якщо загорнений в хутро, то споглядаєш це легко й з приємністю, обіцяє він їй у надії, що Меланія з часом перевершить усіх жінок і в жорстокості. Люди з вулиці та віденське товариство в захопленні торжествують: Таке не щодня побачиш!
Ми стоїмо перед палацом на морозі п’ятдесят градусів, обоє оголені, мусимо прийняти пози, які нам було наказано, серед публіки дехто зітхає, але кожен думає, що Бардо, який насправді зовсім невинний, мій співучасник, бо нас поливають струменями крижаної води. Я чую ще, як я жалібно плачу й кидаю прокляття, останнє, що я усвідомлюю, це тріумфуючий сміх мого Батька, а його задоволений віддих — це останнє, що я іще чую. Я більше не можу просити зберегти життя для Бардо. Я перетворююся на лід.
Мої мати й сестра надіслали до мене міжнародного парламентаря, вони хочуть знати, чи й «після» такого випадку я ще готова мати якісь стосунки зі своїм Батьком. Я кажу посередникові: Ні за що на світі! Чоловік цей, ніби мій давній знайомий, ніяковіє й гадає, що, мабуть, це даремно. Як на нього, моя позиція надто сувора. Потім я йду від матері та сестри, які стоять мовчазні й безпорадні, у сусідню кімнату, щоб самій розмовляти з Батьком. Хоча думаю я непохитно, суджу непохитно, хоча тіло моє стало теж непохитним, я не можу позбутись уявлення, що повинна буду виконувати свій обов’язок, що знову з ним спатиму, міцно стиснувши зуби, з непорушним тілом. Одначе він має знати, що я це роблю лише задля інших, і міжнародної сенсації це не викличе. Мій Батько дуже пригнічений, він натякає, що почуває себе недужим, що усе йому не під силу, а я знову не можу розпочати розмову, він утікає в хворобу, якої й близько не має, щоб не думати про Меланію та про мене. Мені стає зрозуміло, що він прикривається всім можливим, бо живе тепер із моєю сестрою. Я нічого більше не можу зробити для Елеонори, вона надсилає мені записку: Молися за мене, проси за мене!
Я сиджу на ліжку, мені гаряче й холодно, дістаю книжку, яку, перед тим, як заснути, поклала вниз, на підлогу, РОЗМОВА З ЗЕМЛЕЮ, забула, на якому розділі я закрила її, безладно шукаю у змісті, в додатках, у списках термінів та чужомовних слів, серед сил і процесів, які мають підземне походження, у динаміці внутрішній. Маліна забирає у мене з рук книжку й відкладає її.
Маліна: Звідки взялася твоя сестра, хто вона — ця сестра? Я: Елеонора? Я не знаю, я не маю сестри, яку звати Елеонора. Однак кожен із нас має сестру, чи не так? Вибач мені. Як я тільки могла! Проте ти ж хочеш знати щось про мою справжню сестру. У дитинстві, звичайно, ми завжди були разом, потім деякий час ще й у Відні, по неділях зранку ми ходили разом на концерти до Музичного товариства, деколи призначали побачення одним і тим же чоловікам, вона теж уміла читати, написала якось три журливі сторінки, які до неї абсолютно не пасували, як багато чого нам загалом не пасує, а я не сприйняла цього серйозно. Здається, я щось пропустила. Що лишалось робити моїй сестрі? Маю надію, що незабаром вона вийшла заміж. Маліна: Про свою сестру ти не повинна так говорити, ти завдаєш собі