Герострати - Емма Іванівна Андіївська
От так, не думаючи, бо тоді одразу ж виринуть якісь ускладнення, підійти до нього і розпитати про мого відвідувача. Підвестися і… А як він розсердиться, мовляв, я перешкодив йому щось важливе думати? Бож він єдиний мовчав серед галасуючої публіки. Аж дивно. Правда, не виключене, що він раніше вже висловив своє визнання, чого я не помітив, усього не зауважиш, чи, може, він не сприймав, як новину, те, що читала його дружина, зумівши якось пояснити свою окремішність настільки (може, справді йому якось пощастило вибороти собі право не захоплюватися творами своєї дружини) переконливо, що дружина не брала вже того йому за зле, а інші знали це, і, коли він заглиблювався у роздуми, респектували його мовчанку, і тому якби я зважився порушити її, мені це зарахують за непрощенний злочин, в усякому разі якщо й не злочин, то я зіпсую собі прихильність, без якої мені ніколи не довідатися про дані до біографії мого відвідувача. Ще хоч би знати, що він думає: щось випадкове чи таке значуще, що він ніколи не пробачить мого втручання.
А то потурбую його, він подивиться бляшаним поглядом, а тоді й поговори про мого відвідувача, крім того, я ж із ним не знайомий, якби через посередника, скажімо, товстуна, щоб якомога невимушеніше, однак ні, бодай зараз ні, бож господиня напевно образиться за неувагу до неї, якщо я почну розпитувати господаря, не засвідчивши спочатку їй своєї пошани, коли всі нею захоплювалися. Це тим більше небезпечне, що вже сама її постать зраджує: тут усім керує вона, а не господар, правда, я з певністю не знаю, але це якось одразу чується. Образиться, що не до неї спочатку звернувся, а тоді хоч світ- за-очі тікай, і то негайно, бо як я лишуся в домі, де гнівається на мене господиня? Прийшовши довідатися про мого відвідувача, я не мав права дозволити собі жодного непродуманого кроку, а це значить – підійти спочатку таки до неї.
– Зараз я підведуся і попрямую до неї, – напівголосно сказав я, щоб підбадьорити себе, і зауважив, що гості ущухли, бо мої слова прозвучали занадто голосно. Настільки голосно, що в порожньому від тиші повітрі господиня через голови помітила мене і, піднісши догори обидві руки, попрямувала до мене.
Напевно я вчинив непоправну нетактовність, лише й встиг я подумати, бо вона вже стояла середі мною.
– О, – сказала вона, не опускаючи рук.
– Справа в тому, – підхопився я їй назустріч, на одному віддиху пробуючи виговорити одразу моє прізвище, професію й компліменти з приводу її роману, який мені так і не довелося чути, щоб показати себе бодай ввічливим. – Я дістав вашу адресу, щоб довідатися…
Та господиня мене нетерпляче зупинила, подавши з неба правицю, яку, як я пізніше пригадав, належало б мені поцілувати, тільки я не поцілував, бо правиця, завбільшки з постіл, не викликала жодних асоціяцій з поцілунком, а пізніше виявилося вже запізно, бож не випадало казати, привітаймося ще раз, бо я пізно згадав, що мені належало б поцілувати вам руку. Зрештою, вона не дала мені часу на жодні пояснення.
– О, я знаю, що ви хочете сказати, і ви не помиляєтеся! Не трудіться договорювати, я вас розумію з півслова. Я знаю, що вас привело сюди. Та й не тільки вас. Мої літературні вечорі користуються такою славою, що притягують цілком непосвячених. Вам хотілося, звичайно, почути мій твір і побачити, хто у нас збирається?
– Запевняю вас…
– Можете спокійно зізнатися. Тут нема чого соромитися! Що вдієш, коли я в цьому місті єдина, хто тримає світоч культури, і то світоч з великої літери! Сасасаса. Скажу вам цілком безсторонньо: мої літературні вечори – це стиль! Навіть помешкання я підібрала стильне. Ви напевно помітили з першого погляду?
– Я…
– Ну от бачите! Правда ж? Раніше ми не мали відповідного, і це вносило велику дисгармонію в наше духовне життя. Я аж захворіла на невроз серця. Це, знаєте, наче вдихнеш повітря, а назад не в стані видихнути. Тепер це, правда, уляглося. Я вирішила за всяку ціну довести до ладу свій побут, оточення. Ви бачили Мельпомену? Хіба не надзвичайна?
Сасасаса. Моя ідея. Ні в кого на літературних вечорах немає музи. Ви чули напевно, що мої вечори.
– Дуже мені прикро. Але. Я антиквар. Мені не доводилося раніше … Я не відвідую. Справа в тому, ну як вам сказати. Вибачте. Я шукаю свого клієнта. Я був би вам незмірно вдячний. Якби ви мені будь-що, дослівно будь-що про нього, бодай найголовніші…
Проте господиня і не збиралася мене вислухувати.
– Мої літературні вечори, – говорила вона, – мої літературні вечори …
Я спробував ще раз. Ніякої реакції. Я наполягав … Те саме.
– Я вас благаю, – видушив я з себе і зауважив, що вона мене щось запитує.
– Якби ви мені бодай найголовніші дані, – промурмотів я, бачачи з форми її вуст, що вона кілька разів ніби повторює те саме.
– Вибачте, якщо я вам здався неуважним. Я лише на хвилиночку…
– Як вам мій роман? – допиталася нарешті до мого слуху господиня, і я її наче вперше побачив.
– Знаєте, я в цих справах не дуже … Я антиквар. Мені хотілося тільки довідатися про мого…
– Правда ж, здорово у мене виходить? Зразу чується!.
– Вибачте, я..
– Зразу чується широкий розмах, з цим ви мусите погодитися. Ви, звичайно, помітили мій хист типізувати, виопуклювати, передавати саму сутність? Одразу впадає в око. Що не слово, то знахідка. Варто в такий спосіб зафіксувати життя! І уявіть собі, пишу без жодних зусиль! Просто з Божої ласки. Навіть мій чоловік завжди переробляє свої твори. А я сяду писати, а в мене слова так і ллються, ну так і ллються! Він і сам каже, що в мене більший талант. Справді! Я потім нічого не потребую виправляти, настільки усе написане виходить у мене відшліфоване, монолітне. Дещиці не зміниш. Творю, просто таки граючись, і вірте чи ні, надхнення приходить, як тільки сяду за письмовий стіл. Як Льопе де Веґа.
Можу писати без перерви двадцять чотири години. Такий хист, така наснага.
– Така наснага! – почув я раптом ще раз іншим голосом серед несподіваної темноти, заки зорієнтувався, що електрику вимкнули, щоб запалити свіки в канделябрах, і побачив, як Мельпомена видобула десь із-під пахви кусник запаленої свічки і як вона пальцями здіймає зотлілий ґніт
