Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Збирач автографів витер хусточкою чоло і заходився вишкрябувати з кишені рештки кришок від кексів, ніби з нього від говорения вийшла уся сила, і він мусів якнайшвидше з’їсти щось, щоб не вмерти з голоду. Він і справді за час розмови ніби схуд і якось по-інакшому виглядав, хоч я поспішив запевнити себе, що це мені лише так здається, щоб не мати відчуття, ніби я сиджу з іншою людиною. Я ще хотів його дещо спитати, та не встиг, бо ввімкнули електричне світло. Мені різонуло очі, і я забув, що в мене було на думці. Замість того, я якось зразу з усіх боків побачив господиню. Вона заповнювала собою півкімнати і ледве вловно для ока погойдувалася, так що кількох осіб, які попідхоплювалися біля неї, крісло і пюпітр я спочатку порахував за частину її тіла.
– Як геніяльно! – різонуло у мене зовсім під боком, і в кімнаті почали пересуватися меблі.
– Бачите, бачите, – постукав мене пальцем у лікоть збирач автографів, – хіба я вам не казав! Бідна, бідна! У неї нема ні віршів, ні щоденників, ні поем. Єдиний її талант, це що вона ще ні разу не зімліла не в мальовничій позі.
– Та вона взагалі не зімліла, – вимовив я, не зводячи з господині очей і відчуваючи, як з неї хвилями вигойдується товсте блаженство на гостей, аж мене мимоволі потягло у цей такт похитуватися.
– Та не вона! Припиніть розгойдуватися, бо це мене дратує. Он та! Не господиня, а модна дамочка!
– Ага! – сказав я і також побачив дамочку. Над нею висіли дві скуйовджені голови з невиразним продовженням До підлоги. Посередині продовження переривалося кількома парами рук, які зімлілій лоскотали підборіддя й за вухами, проте модна дамочка не подавала ознак життя.
Як дивно виглядає людина непритомною, подумав я, тільки цієї хвилини підійшов добродій з тонкими заплетеними кіскою вусиками й поторкав модну дамочку за бантики на грудях, і я забув, чому я це подумав.
– Зараз буде грім і блискавка, – наблизився до мене товстун, послуговуючися моїм поглядом, як своїм власним. – Модна дамочка занадто багато притягла на себе уваги, хоч і зімліла на честь господині. От дивіться, я рахую: раз, два на три Гарантована буря. Я зараз почну на вас гніватися, де ваші очі? Ви знову не туди дивитеся. Гляньте, брови у госопдині …
У господині брови зійшлися на переніссі. Вона почала зменшуватися об’ємом і полискувати, як алюмінійований ковпак. Справді, як алюмінійований ковпак, яким накривають каву, подумав я, зробившися несподівано всеохопним, так що мою думку могли співдумати одразу і збирач автографів, і господиня, і всі присутні, хоч і з відтінками різних почуттів. Яке це дивне відчуття, здивувався я сам собі, однак вже наступної миті до модної дамочки вернулася свідомість, і від неї всі, як на невидимий кабалістичний знак, відсахнулися. Моя всеохопність перервалася, я втратив спілкування з іншими і повернувся до свого тіла. Модна дамочка іде раз вигукнула: «Геніально», уже не мліючи, і тому якось невиразно, і я перестав її бачити, наче вона провалилася десь у шпарку в підлозі. Господиня розправила брови в ангельські дуги, перестала полискувати, і вся кімната розділилася на окремі звукові відтинки.
Як надзвичайно! – заколивалося у мене під боком, і я помітив, що те коливання валує від кінооператора.
– Рятуйте мене, умру від одного вигляду, з яким кінооператор це вимовляє, – розлігся луною товстун. – Він гадас, що на те, аби повірили, що то говорить знавець, тгреба аж так надиматися! Ну жаба! – чистісінька жаба!
– Як незрівнянно! – колами наближалося до мене.
– Ах, ах! Слів нема!
– Як правдиво! Як у житті, – намагалася перекрити своїм голосом решту та дама, якій я тис кістляву руку і якій Адуся Адольдівна перешкодила використати магнетофон.
– Неперевершено! Справді неперевершено! – волав на одній ноті видавець, він же, як запевняв товстун, і редактор миршавенької газетки, і в нього сіпалося півобличчя так густо, ніби в нього за вухом стояв бешкетник і смикав цю рухому частину за нитку.
– Та ні! Ви насамперед зверніть увагу на психологічність! Психологічність же тут яка! – майже захлинався той, кого збирач автографів назвав експертом картинних галерій.
– Підґрунтя яке?
– Підґрунтя ж яке! – підхоплювали неокреслені дами, а потім усі чомусь поставали на стільці і в один голос вимовили речення, якого я не розумів, але від якого мені стало так незручно за мою безучасність, що я спробував і собі, правда, не надто голосно, щось вигукнути на зразок «незрівнянне» чи «подиву гідне!»
– Ви! – з’явився в мене перед очима, мов ангел з мечем, збирач автографів. – Таж ви! – далі у нього забракло слів, настільки його обурила моя поведінка.
– Зрозумійте, – я мушу довідатися про мого клієнта! – вигукнув я. – Що я маю робити? Ви могли б мені допомогти, якби ваша ласка. Я потребую тільки найголовніші дані…
Однак цієї хвилини на диван напливала тінь, і збирач автографів зник. Справді, що мені лишалося? Шукати його? Чи прокласти собі шлях крізь ті тіла, що кричали від захоплення, до господині, і крізь них, руйнуючи це захоплення, почати розпитувати її про мого відвідувача? Що вона подумала б? Хам, невіглас, не гідний будь-якої відповіді, бож наблизитися до неї зараз – означало говорити про неї, а не про мого відвідувача, бодай з ввічливости, бодай поки мине перша хвиля захоплення.
А потім, як до неї взагалі підступити? Якщо вже зважуватися, то негайно, поки вона нічим іншим не зацікавилася, тільки як? Ах ти ж Господи. Ну, справді, як? Ніяк неможливо. Як я подолаю живий мур? Ні, тут треба щось інше вигадати. Нехай працює голова, хоч вона сама тепер відмовляється, ну і чорт з нею, нехай. Адже не конче починати розпити з господині. Певно, не конче. Чому, наприклад, не з господаря? Він все ще сидів осторонь, якби так до нього,
