Мáліна - Інгеборг Бахман

осторогою гавкати, б’є ту собачицю; вона дозволяє себе лупцювати, повна покори й відданості. Так дозволяли бити себе я та мати моя, і я певна, що собачиця та — моя мати, втілення покори та відданості. Я запитую в Батька, чому він б’є і Меланію, на що він каже, що не потерпить ставити собі такі запитання, вона для нього нічого не важить, а моє питання про неї — нахабність, він увесь час повторює, що Меланія для нього нічого не важить, вона потрібна йому лиш на кілька тижнів, для оновлення почуттів, я повинна вже то розуміти. Мені видається, що собачиця й не здогадується, що досить було б мого Батька легенько вкусити за ногу, щоб побоям настав кінець, та собачиця скавулить тихенько і не кусає. Потім Батько вдоволено починає розмову зі мною, він відчуває полегкість від того, що мав нагоду когось побити, однак я все ще пригнічена, намагаюсь йому пояснити, якою хворою стала я через нього, хоч раз він мусить про це дізнатися, я намагаюся пригадати, у скількох я була лікарнях, тримаю в руці рахунки за лікування, бо гадаю, що ми мали б їх поділити. Батько мій у найкращому настрої, але він не бачить зв’язку між побоями, власними вчинками та бажанням моїм нарешті йому все це відверто висловити, усе це даремно, не має жодного сенсу, хоча атмосфера між нами вже не напружена, радше добра й весела, бо він хоче затягнути завісу й спати зі мною, так, щоб Меланія нас не бачила, вона ще лежить там і скиглить, однак, як завжди, нічого не зрозуміла. Я лягаю, в мені жевріє нікчемна надія, та відразу встаю, я не можу цього зробити, я кажу йому, що мені на тім не залежить, я чую свій голос: Не надаю тому жодного значення, я ніколи не надавала тому жодного значення, це не має жодного значення! Мій Батько навіть і не розгніваний, бо й він не надає тому жодного значення, він виголошує один із своїх монологів, в якому нагадує поміж іншим мені про те, ніби я раз казала, що то завжди одне й те ж саме. Він каже: одне й те саме, отже, жодних причин для відмови, не викручуйся, іди сюди, і ми робитимемо те ж саме, якщо це справді одне і й те ж саме! Однак щось нам стає на заваді, бо нам завжди щось було на заваді, у цьому немає сенсу, я не можу йому пояснити, що це пов’язане з тим, що нам заважають, і ніколи це не було одним і тим самим, тільки з ним, бо для мене це не має жодного значення. То Меланія стогне і заважає, а Батько підіймається на амвон і виголошує свою недільну промову, про одне й те ж саме, а всі слухають тихо й побожно, він найкращий на всі усюди проповідник недільний. На закінчення він завжди щось чи когось проклинає, з метою, щоб його проповідь справила більше враження, він проклинає вже знову, сьогодні він проклинає мою матір й мене, проклинає свою й мою стать, а я йду до чаші зі святою водою, як у католиків, і зволожую собі чоло, во ім’я Отця, я виходжу, поки проповідь дійде кінця.

Мій Батько пішов зі мною поплавати в королівство атолів, яких міріади. Ми пірнаємо в море, назустріч мені пливуть зграї найчарівніших риб, я хотіла б поплисти із ними, але позаду з’явився вже Батько, я бачу його часом збоку, часом внизу, піді мною, часом вгорі, над собою, маю спробувати дістатись до рифів, бо в кораловім рифі заховалася мати моя, вона тупо на мене дивиться, безмовно та з осторогою, бо вона знає,  що має зі мною статися. Я пірнаю все глибше й кричу під водою: Ні! А також: Я більше не хочу! я більше не можу! Я знаю, що це важливо — під водою кричати, бо так проганяють навіть акул, тому цей крик мав би прогнати і мого Батька, який на мене хоче накинутись, пошматувати, або він знову хоче зі мною спати, схопити мене перед рифом, так, щоб це бачила мати. Я кричу: Я тебе ненавиджу, я тебе ненавиджу, я тебе ненавиджу більше, ніж власне життя, присягаюсь, я тебе вб’ю. Я знаходжу для себе місце біля своєї матері, в її розгалуженій, тисячочленній, глибинноморській закляклості, яка зростає й зростає, я чіпляюся з острахом й боязню за її розгалуження, чіпляюсь за неї, та мій Батько сягає мене, він знову сягає мене, і, виявляється все-таки, що це не я, що це він кричав, цей голос належав йому, не мені: Присягаюсь, я тебе вб’ю! Однак саме я кричала: Я тебе ненавиджу більше, ніж власне життя!

Маліни поряд немає, я поправляю подушки, знаходжу склянку з водою, це мінеральна Гессінґер, я ледь не вмираю від спраги й випиваю склянку тієї води. Навіщо сказала я це, навіщо? Більше, ніж власне життя. Я маю добре життя, усе краще й краще, завдяки Маліні. Ранок похмурий, проте вже світає. Що за вислови я виголошую, чому Маліна зараз спить? Саме зараз. Він мав би пояснити мої слова. Я не маю ненависті до свого життя, як же я можу ненавидіти більше, ніж власне життя? Ні, я не можу. Опертя я не маю лише вночі. Я обережно встаю, щоб воно лишилося добрим, моє життя, ставлю воду на чай, мушу випити чаю, у кухні я мерзну, хоча маю довгу нічну сорочку, і я готую собі цей чай, він потрібен мені, бо якщо я нічого більше не можу, то готування чаю — це, все ж таки, певне заняття. Коли закипає вода для чаю, я вже більше не поміж атолів, підігріваю маленький чайник, відраховую ложечки Earl Grey[296], заливаю його водою, я ще в стані випити чаю, я ще можу втрапити киплячою цівкою до маленького чайника. Мені не хотілося б зараз будити Маліну, однак сама я не сплю до сьомої ранку, потім буджу його й готую йому сніданок, Маліна теж не в найкращій формі, може, він пізно прийшов додому, яйце для нього зварилося надто крутим, та він нічого не каже, я бурмочу тихенько вибачення, молоко вже сквасніло, але чому всього лише за два дні? Воно ж було в холодильнику, Маліна зводить погляд: у чаї плавають білі грудки, я виливаю чай із його горнятка, сьогодні йому доведеться випити чай без молока. Усе сквасніло.