Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Я не стану його коханкою, якщо це тебе турбує. Я не подарую свою шкіру нікому, сама чудово знаєш. Але я знаю себе, я не вмію зупинитися, коли побачу щось, що…

-- Я чудово знаю, -- перервала я. – Ця норовлива жінка – сестра графа Шампанського і короля Англії Стефана I. Це непроста партія. Ти встрянеш у велику гру. Папа Інокентій не погодиться. Не зможе, навіть якщо захоче, надто багато послуг він прийняв від Англії.

-- Я не проситиму, щоб ти ризикувала заради мене.

Але вона ризикувала заради мене. Я поглянула на її чоло, досі посиніле від каменя кинутого одним з наших пуатвинських васалів. Вона отримала цю рану, коли пройшла в місто, щоб захистити Сюжера і її оточив натовп.

“Пора починати робити пожертвування Святій Матері Церкві. Абатства, монастирі, млини й ліси, -- нагадала я собі. – Нехай золото допоможе їм забути образи батька і дідуся. Щоб відтепер вони розраховували на гроші Аквітанських герцогів, щоб залежали від мене. Це завдання на роки, чим раніше я почну, тим раніше римський посох буде в мене під сандаліями.”

-- Отже, твоя мета зараз – один чоловік.

-- Чоловік, душа, товариш, який розуміє мій стиль життя, а я можу зрозуміти шлях, який привів його туди, куди привів. Тому, так. Але ти врятувала мене від Роберта Дре, і я буду вдячна тобі до кінця життя за цей порятунок; більше я тебе не можу просити, принаймні не так швидко, хоча не буду заперечувати, мені тривожно, я стурбована. Ти повернула мене в палац. Скільки часу займе Аделаїді Савойській, щоб покарати нас за нашу витівку і видати за іншого французького пройдисвіта? Ти сказала їй, що через пуатвінські рани я стала безплідною, то вона віддасть мене не союзникові, а якомусь ворогові, щоб покарати його. Він буде гіршим за Роберта.

“А ти сама хочеш обирати, Алісо. Який сенс у всьому, що я тут роблю, якщо я не можу запобігти, щоб тебе продали чужі руки?”

-- Я сказала тобі, залишити Аделаїду мені, і я нею зайнялася. Тепер вона моя маріонетка і я вирішила за кого вона вийде заміж, до того ж з власної волі. Бідолашна навіть не підозрює, що за красивими очима Матьє де Монморансі ховається приборкувач, який до кінця життя триматиме її долю в кулаку.

-- А ти будеш керувати приборкувачем.

-- А я буду керувати приборкувачем, така умова, за замки й землі. Ми чудово одне одного розуміємо, з правами на землю це неймовірно просто. І це в моїх силах. Але давай повернемося до тебе, Алісо. Кажеш, або одруження, або нічого.

Аліса спостерігала за мною краєм свого підбитого ока. Вона дозволила, щоб її кречет зробив над нами повне коло, тоді свиснула і птах повернувся їй на руку, послушний і нетерплячий.

-- Ти починаєш міркувати, що можливо… Поділишся зі мною своїми планами? – запитала вона.

Глянула на мене, посміхнулася. Вона мене знала.

-- Ні, ти не поділишся зі мною… Плани аквітанки залишаються в голові аквітанки, -- нагадала гордо.

-- Буде важко, -- признала я. – Раніше такого ніхто не робив. Принаймні при цьому набожному дворі.

-- А Людовик? – запитала вона.

-- А що Людовик?

-- Я б не хотіла зашкодити твоєму чоловіку. Він викликав у мене повагу; я вважала його слабаком, але в Пуатьє він проявив твердість. Нову силу, підозрюю, навіть він не вірив, що володіє нею.

-- Тому я його і відправила. Випробування гартують. А перед нами наші власні випробування. Ми вже не бавимося в дитячі іграшки, як в Аквітанії. Ми ведемо війну проти франків, яка ніколи не закінчиться, і всі тут, при дворі, небезпечні. Нам доведеться бути сильними, дорослими й небезпечними. Домовилися? Скажи мені, скільки союзників ти бачиш навколо нас?

Аліса кивнула, нездатна знайти відповідних слів.

-- Отож-бо, сестро. Ти і я. Більше немає нікого. А щодо Вермандуа… Здається, він непоганий супутник життя. Ти від нього багато чого навчишся, як Ментор навчав Телемака в Одісеї Гомера. Але залиш дещо тільки для себе: свою внутрішню цитадель. Греки також говорили про неї, пам‘ятаєш уроки батька?

Вона кивнула, переварюючи урок.

-- І що мені там берегти? – хотіла вона знати більше.

-- Свої слабості, Алісо. Ніколи їх не показуй. Твої завтрашні вороги сьогодні вважаються твоїми союзниками. Не ділися з ними своїми секретами, потаємними бажаннями, слабостями. Це зброя, яку використають проти тебе. Нехай вони гадають, що б‘ють тебе по найболючішому, а ти залишатимешся в безпеці за стінами внутрішніх укріплень. Ніколи цього не забувай. Кінець кінцем, у кожній війні ми завжди самотні. І це добре для тих, в кого є сили змиритися з цим. Це велика перевага, бо тільки так можна витримати. Інколи війну не потрібно виграти, війну потрібно пережити.

-- Що мені робити?

-- У вас з Вермандуа вже була розмова?

-- Яка розмова?

-- Та, яка все змінює, в якій коханці зізнаються, що не можуть спати, так розпачливо хочуть бачитися.

Вона опустила очі, зашарілася пригадуючи.

-- Так, була.

Як добре я знала цю посмішку. Заради неї я була готова на все.

-- Злягання було?

-- Гадаєш, я від тебе нічого не навчилася? Я не віддам свій скарб просто так, а в мене немає більшого скарбу ніж незайманість.

-- Стережись, щоб тебе не засліпили слова про нещасний шлюб. У світі немає старшої казочки та брехні. А його шлюб палкий навіть після стількох років, сама бачила.

-- Вона хоче ще одного сина, хоча в її віці це небажано, але вона веде постійні розмови з графом Шампанським і брат порадив їй народити більше нащадків. Рауль ухиляється, як може, але коли вона чогось хоче, то стає наполегливою і непохитною, а потім повертається в свій замок і цілими місяцями ігнорує його. А ще вона не підпускає його до дітей; ростить їх як безбатченків у замку Теобальда, звідси не надто теплі