Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

І тут збоку від Тугая, хвала Аллаху, з’явилася голова козацького коня. Ще мить — і дужа рука підняла ординця в повітря, як немовля, і дбайливо вклала його між сідлом і шиєю дивовижного скакуна.

* * *

«Гу-у-у-у», — протяжно гуло в голові.

«І-че-ча, і-че-ча», — скрипіло колесо.

— Казав: змасти дьогтем! Ну й ну! Ледащо ти, Нифане, ох і ледащо! Скажу отаману, хай виведе він тебе в татарський степ і там залишить. Нехай тебе заарканить ординець або перемелють кістки вовки.

— Туди і йдемо, — зі сміхом відповів молодий голос.

— Перескакуй на свою мажу.

Антонім насилу розплющив праве око. У нього тут-таки, з болем, що відгукнувся в потилиці, вдарив гострий сонячний промінь.

«Ранок», — сумно завважив пан Дзевульський і, розсердившись на самого себе, різко розплющив очі.

«Та ні, вже опівдні. Сонце просто над головою... А який це день? Матка Боска! Збережи мою сумну душу! Адже я в полоні у дьябла!»

Насправді він був у полоні чотирьох дияволів.

Згадав, як його, наче мішок з яблуками, скинули з коня. Це було боляче і принизливо.

Принизливо й те, як пана Дзевульського схопили за комір і поволокли по мокрому піску. Далі він відчув, як міцно мотузка притягнула його до виступів на корі дерева. Він мало не скрикнув. Йонатан, якого теж прив’язували до того ж стовбура, не витримав і заголосив.

— Навіщо жити в таких муках? О Саваофе![139] Зглянься наді мною! Прийди і звільни мене!

Тут-таки почулися м’які удари, і шинкар тихо мовив:

— Годі! Я вже як німа риба в Мертвому морі!

— Хіба в тому морі живе риба? — пригадавши загибель Содому і Гоморри[140], вирішив підтримати себе жартом пан помічник комісара.

І одразу ж отримав ляпаса.

— І ти, ляше, помовч!

Судячи з голосу, то був Безштанько. Йому це так не минеться!

Крізь пил мішковини Антонім Дзевульський відчув запахи великої ріки.

Йому навіть здалося, що він чує тихий шум хвиль і навіть сплеск риб’ячого хвоста. Але ці божественні звуки природи заглушили гучні вигуки, сміх і незмінний супровід балачок цих русинів — пісні. Навіть не хотілося вслухатись у ці хамські радощі. Але це було необхідно таємнику, щоб визначитися з можливістю порятунку.

Отже, він на березі Дніпра або якоїсь річки, що впадає в цю велику ріку. Прив’язаний неподалік від халупи або куреня рибалок. Вони недавно витягли з річки великий улов і тепер радіють. Ще ці рибалки знайомі або товариші отої четвірки мерзенних викрадачів. Тому вони охоче розпалили багаття і поставили, як один із них сказав, «святковий казан».

У той казан не пошкодували благородної риби і запашних приправ. Якщо спочатку Антонім вловлював запах диму, який, втім, будив у ньому апетит, як і в кожного, хто з доісторичних часів пов’язує дим багаття з приготуванням їжі, то тепер він відчував аромат наваристої юхи.

— Білуга, осетрина та хвіст сома, — прошепотів шинкар Йонатан і тихо заскиглив.

Незабаром почався бенкет дикунів. Видно, рибалки мали запас горілки й не шкодували її. Коли від води повіяло вечірньою прохолодою, Вернидуб скрикнув:

— А, що ж так! За таку славну юху — і не дякувати? Біжи, Вухоляпе, в зимівник до Никифора. Хай не бариться й кладе на воза горілку і медовуху. На ось польське золото і дай йому, скільки скаже!

Уже до ночі від багаття потягнуло кулешем на салі й таранькою. Тоді стало дуже важко вмовляти буркотливий живіт. До ранку січовики й ті, кого вони підібрали в степу, а так само й рибалки добряче напилися. Почалися вихваляння власними ратними подвигами і подвигами братів-січовиків. Згадували, як ходили в гості до турецьких берегів, як розоряли передмістя Стамбула, як палили й грабували московські землі, як відбивалися від яничар за валами хотинського табору. Особливо багато говорили — і при цьому іржали, як коні, що почули наближення кінських наречених, — із тим, хто бився з Вернидубом на шаблях у степу.

Як зрозумів Антонім, того полонили десь у московських землях, коли він хоробро вийшов битися з безліччю козаків. Козаків ця відчайдушна хоробрість спочатку здивувала, а потім неймовірно розсмішила. Особливо те, як цей сміливець управлявся зі своєю, як вони висловилися, «штрикалкою». Мабуть, неосвіченим козакам і їхнім ще більш диким союзникам січовикам раніше не випадало зустрічати благородних воїнів-іноземців, які билися зі шпагою в руці. То особливий бій, особливе фехтування. Можна сказати, танець зі зброєю. І, мабуть, той, хто оборонявся проти багатьох ворогів, що оточили його, таки вміло орудував шпагою. Але, за старою козацькою звичкою все висміювати і так послаблювати суперника, вони підняли його на кпини і змусили гніватися. Гнів — поганий союзник фехтувальника. Можна сказати, згубний. Тому й шабля січовика виявилася сильнішою. Але той іноземець не схибив і відстояв себе в кулачному бою!

Сам гетьман Конашевич, якого козаки звали Сагайдачним, помилував того чужинця. Видно, він припав до душі козакам і гетьману, тож той навіть завів з ним щось на кшталт дружби. Але, як на пана Дзевульського, дивна й недоречна для освіченої і, можливо, шляхетної людини, що володіє шпагою, ця дружба з дикунами.

А в тому, що ці четверо січовиків і їхня компанія — справжнісінькі дикуни, пан Дзевульський переконався вже на світанку нового дня. П’яні, що аж ледве стояли на ногах, січовики почали вливати до рота Антоніму пекучу горілку. Як не пручався пан Дзевульський, але підступна рідина взяла гору над його шляхетством. Незабаром він уже й сам пив із простягнутих йому жерстяних джбанів, черпав з величезного котла рідкуватий куліш, брав участь у розмовах і навіть когось обіймав.

Згадавши про це, пан Дзевульський застогнав. Стогоном йому відповів хтось поруч. Хтось, хто навалився на його ноги, а руку підніс до шляхетного носа Антоніма. Ще декілька разів треба було возу здригнутися на вибоїнах, перш ніж пан Дзевульський зрозумів — ця скорчена, худа, кольору стародавнього пергаменту долоня належить шинкареві Йонатану.

— Матка Боска! — застогнав поляк і з огидою почав вибиратися з-під шинкаря.

Насилу сів і з подивом роззирнувся.

Зараз він був вільний від пут і їхав на чумацькій мажі — особливому возі. Такими возами їздили ті, кого вже багато років по всій уруській землі любили й остерігалися, поважали, але в дружбу особливо не лізли. Тих, у кого боялися стати на шляху — і, тим не менш, охоче позичали