Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

знаєш, Ігоре, що вернувся із заслання Мирон Синютка — і яку урочисту зустріч влаштували йому львів'яни: мало що не на руках носили й обрали народним депутатом до Верховної Ради України. И таких, як він, дисидентів, там нині вже більше десятка — правлять вони бал у парламенті, а я з години на годину чекаю проголошення нашої Незалежності…»

«Ти не можеш собі уявити, Лідо, яке то було свято! Море синьо–жовтих прапорів лопотить над Києвом, стотисячний люд запрудив вулиці, всі обнімаються, плачуть і, як писав Тичина, — усі сміються, як вино, і всі радіють, як вино! Ми найщасливіше покоління, яке дочекалося волі… Я зустрічався з Мироном: став він ніби вищий, а який упевнений, ти б його не впізнала. Державний муж!»

«Тож тепер, Ігоре, мусимо ходити тільки лінією найбільшого опору, як мовив колись Іван Багряний, — щоб пізнати ціну свободи на власній шкурі!.. І знімімо шапку та кожух з нашого Пророка Шевченка — був–бо він ідеальним аристократом, як і належиться вождеві елітарного народу. І елітарна теж наша революція: ми не темний тлум бунтарів, а викшталтоване військо Мазепи, Петлюри, Коновальця… О Ігоре, в яке величне життя ми входимо!»

«Дорога Лідо, ейфорія заступила нам очі радісними сльозами, а Мирон сказав мені: „Це ще не перемога, боротьба тільки починається, й ми повинні дивитися правді в очі. Колись бояри в князівстві Романа й Данила були п'ятою колоною й виконували розпорядження Кракова, Суздаля і Пешта. А нині маємо в українському парламенті новітніх бояр, ту грязь Москви, про яку говорив Шевченко. Мало в нас нині ідейних вождів, ми потребуємо новітніх сильних провідників… А втім, ми всі вожді нового часу, бо єсьмо нащадками тих поколінь, які пролили за нашу землю кров…“»

«А скажи, Ігоре, тебе не тривожить те, що наші нинішні письменники почали соромитися патріотизму, що література, яка в неволі вигартувалася на могутню зброю, так ганебно занепала на свободі? Хіба не бачиш: розшнурувавшись з пут соцреалізму, молоді автори почали поводитись, немов голі дикуни в храмах. Їхні твори забагнючились парканними афоризмами й туалетною поезією — то чи можна з такою зброєю йти на битву? Що трапилось у нашому храмі? Невже знову вдерлася в нього гоголівська чортівня?»

«Не розпачай, моя дорога… Тобі напевне доводилось бачити, як у грізні повені спливає ріками сміття і як очищується вода після негоди. А забруднене мистецтво само себе згидить й очиститься. Будь оптимісткою, Лідко…»

…Й постелилися листи місячною доріжкою, ніби хтось білий рантух розкотив, очікуючи дорогого гостя. Та я знав: не ступить на нього її нога. Вже смеркло, вже ніч…

* * *

Чоловічок у клепані неохоче віддалявся, оглядався, ніби намагався пригадати, де й коли мене бачив, і це йому не вдавалося. Він зупинився біля смереки, що заступала дзвіницю, сів біля неї й, спершись спиною об стовбур, не зводив з мене погляду. Вуха його клепані стирчали вверх і прогиналися вбоки — був він схожий на пугача, засліпленого денним світлом.

А вже сутінок поволі западав над пущею, втома від цілоденного чекання почала мене долати, й тоді я побачив дивне диво: чоловічок кудись подівся, зате на гілці смереки сидів справдешній пугач, нібито страдчівський пройда враз перемінився у птаха; в присмерку очі пугача стали зрячі й нахабні, він гіпнотизував мене, навівав дрімоту… І я не міг би сказати: те, що відбулося потім, було явою чи солодким сном.

Я побачив, як по місячній доріжці наближалася жіноча постать, під її ногами кришилися мої й Лідині листи. Підстрижене до половини вуха волосся жінки світилося сивиною, а може, то місяць сріблив її голову; жінка сторожко йшла, наче боялася зустріти когось небажаного на вузькій стежці, й раптом вона зупинилася, вдивляючись у бік печери. А коли запримітила постать на колоді навпроти церкви, рвучко зрушилася з місця й побігла, і я втямив, що це вона, Ліда, — певне, поїзд запізнився, що прийшла аж під ніч. Я схопився й помчав їй назустріч, ми спинилися на віддалі кількох кроків у подиві, що впізнали одне одного, ніби й не минуло тих трьох десятків років; ми були такі самі, як колись — молоді й закохані, й не привіталися словами; лише припали — уста до уст, очі до чей, а подих став єдиним і гарячим; ми довго стояли на стежці в обіймах й не могли роз'єднатися, та врешті, примлівши від надміру втіхи, опустилися на жухлу траву, що іржавилась збоку на галявині. Ми кохалися й знемагали від кохання, втямивши аж тепер, що всі ці довгі роки були єдиними, як той гарячий подих; ми хотіли надолужити втрачений час, і полум'я, що нас спопеляло, віддячувало нам за втрату…

А коли підвелися і я сказав: «Ніколи ще не зазнавав такого щастя, моя кохана», Ліда відказала, як завжди, іронічно: «А я ніколи ще не кохалася на будяках…» Я обціловував її щоки, руки, вона ж, віддано пригорнувшись до мене, прошепотіла:

— Любий мій, оббери реп'яхи з моєї спини…

І тоді глумливо зареготав пугач: він ніяк не міг повірити, що таке диво, як любов, може відбуватися між людьми так просто…

Книга друга
Страдчівський патерик.
Символ віри
Частина перша

Отець Миколай Конрад, стужений за придністровськими полями, горами й перелісками, зголоднілий по рідному краєві за час чотирирічної відлуки на едукації в Українській Папській семінарії в Римі, подався пішки зі Станіславова до Галича, оминаючи польовими доріжками й стежками Ямницю, Тязів і Селець, щоб уволю надивитися на призабуті й серцю милі гаї, видолини, схили й діброви, котрі водно снилися йому на чужині, а вже у Галичі сяде в поїзд й допаде до ще не знаного й вимріяного міста Львова, яке стане його новою отчиною.

Отримавши від станіславівського єпископа Григорія Хомишина рукопокладання на сан священика–целебса, отець