Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Ігор вийшов із смердючої кнайпи з відчуттям непоправної втрати, й лише одна думка могла його втішити: який знаменитий урбаністичний епізод з'явиться колись у його романі «Домороси»!

День проминув так швидко, як і роки; місяць викотився до зеніту й освітив примарним світлом пущу, перетяту вузькою стежкою, що бігла від печери до тракту; стежка біліла, немов простелений рушник, й мені так солодко згадалося, як я колись ішов нею слідом за Лідою й хотів її спинити, обняти й не відпустити більше від себе. А що стримувало мене, не хочу зараз згадувати — згадки прогризло каяття, що не зробив того, що й потім протягом довгих років не наважувався її наздогнати, а чого боявся — добре нині знаю, і мучить мене жаль до самого себе, бо повернути втрачене вже ніколи не вдасться. Роки промайнули, мов дим крізь кущі, й нібито перешкод для нас уже не існує, крім однієї: Ліда нині чужа й далека у своїй самотині… І не прийде вона, я це добре знаю, як добре знаю й те, що завтра не зважуся піти її шукати…

Тільки листи, в яких ми перебуваємо близько, як вірні друзі, а може, й більше, залишилися. І чому ні одне з нас не простелило ті листочки по цій місячній стежині, чому ми не пішли по ній пліч–о–пліч? То нехай кладуться вони тепер у предовгий наш діалог, а міг же він бути вимовленим від очей до очей, від вуст до вуст гарячим подихом…

«Дорогий приятелю, ти, напевне, будеш з мене сміятися: я вдалася до ворожби — люди завжди шукають віщунів, коли до них приходить безнадія… Я тепер студіюю Нострадамуса. I ти знаєш, чим більше заглиблююся в його центурії, тим більше переконуюсь, що він насправді умів передбачувати події на цілі століття вперед. То чому я не повинна йому повірити, що нашій комуністичній стодолі відміряно рівно сімдесят сім років і сім місяців? А це вже недовго чекати — якихось двадцять літ… Гадаю, що доживемо до того щасливого дня і з утіхи нап'ємося удвох до чортиків! Боюся тільки, що як на радощах весь наш народ набудеться, то й свободу проп'є. Ми ж безнадійні романтики, які гучно відзначають перемоги замість того, щоб чимшвидше вигрібати з попелу рештки власного майна. Може тому, що перемог було у нас так мало…»

«Маєш рацію, дорога Лідо. Адже мали ми свої обереги — ікони Богородиць, які опікувалися нашим краєм. І де вони тепер, чому ми їх не вберегли? Одну вивіз Боголюбський з Києва, й донині поклоняються їй москалі. А другу, яку намалював апостол Лука, князь Лев передав на зберігання у Василіянський монастир при церкві Святого Онуфрія у Львові — й викрав її намісник Галичини Владислав Опольський, і тепер у Ченстохові моляться до неї поляки за благополуччя Польщі… Для нас залишилася тільки марна втіха, мовляв, наші ікони чужих молитов не приймуть. Але ж приймають, та ще й як!»

«А знаєш, Ігоре, що я собі подумала: ти живеш у Києві, до речі, я вже навіть не уявляю, як ти виглядаєш, приїхав би колись до мене, я сама, син одружився… То що я хотіла сказати… Ага, нагадати тобі, що у великому місті до письменників ставляться з меншим пієтетом, ніж на провінції. Не переманюю тебе, та й ні до чого це вже нині, з часом така віддаль пролягає між людьми, що несила її перейти… Тож я боюся, що ти можеш там, у Києві, загубитися серед велелюддя доморослих геніїв, хоч і сам ти, як не як, а „доморос“ — або знидіти від заздрості, що сам таким генієм не став. Та ні, цього з тобою не трапиться, ти дуже самодостатній, але май на увазі ці дві підступні небезпеки: мені було б невимовно гірко, якби ти впав у ту чи іншу яму… Та це так, між іншим… Я ж то хотіла про інше з тобою поговорити, а заплуталася у недомовках… Ось що: чи не хотів би ти в наступному романі таке написати: Конрадамесію жене на Голгофу Варрава, якому народ у темряві свого духа дав перевагу і реве, темний: „Розіпни його!“, не відаючи того, що Варрава розіпне не тільки Месію, а й увесь народ… Й мусиш допровадити свій цикл до Воскресіння — коли видохнуть Варрави і Юди.

Інакше й не варто було братися за таку поважну працю: наш порятунок у знищенні лжемесій…»

«Лідочко, пораднице моя, я часом терпко тужу за нашим товариством, що давно існує, — з нього залишилися тільки ти та я. Тож тужу за тобою — та й що з того: так близько бігли наші дороги, а до перехрестя не добігли. А жаль… Але говоритимемо про літературу. Я маю намір розкрити гріх не Варрави, то нікчема, а нашого великого Гоголя, який, немов Фауст, запродав Сатані душу, щоб мати можливість оспівати красу України й спонукати люд до думки, що за неї варто боротися. Про це ми не раз говорили на наших доморосівських зібраннях… Гоголь заради слави і грошей зрікся своєї батьківщини й мови, та зробив те, що залежало від нього, а не від Бога: вигрівши бісеня у своєму сумлінні, немов запорток під пахвою, залишив Україну в літературі живою і прекрасною. Чорт заплатив сповна письменникові за зраду: дав йому вічну славу. Зате до самої смерті переслідували Гоголя муки совісті, він засудив себе у „Вії“ та в „Ночі на Івана Купала“; в перестраху перед сатанинською помстою кинувся сплачувати нечистій силі борг: написав другий том „Мертвих душ“, в якому прославив Росію. Та Сатана того боргу не прийняв, і Гоголь спалив не тільки роман, а й себе самого, та цим уже не міг спинити Сатану, який в образі Чичикова гасає світами… Таке наше пробудження, таке Воскресіння… Та якби я мав, Лідусю, хоч крихту Гоголевого таланту, я без надуми продав би його чортові для того, щоб навіки прославити Україну й розбудити її до життя — так, як це він умів зробити, незважаючи на непрощені свої гріхи».

«Може, ти ще не