Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв
Шкіра немовби виблискувала. На ній не видно було хутра і колір її був незвичайним для тварин Півночі — сіро-сріблястим.
— Ти врятуєш її від гниття?
— Це буде не важко. Тут лише трохи плісняви. Отут і тут.
— Я буду вдячний.
— Чому Ви не хочете зробити опудала? Ми могли б відновити вигляд цієї істоти майже повністю.
— А твій народ зберіг згадки про подібних істот?
— Ми пам'ятаємо про арі-реша, летючих «левів зла». Наші предки вперше зустріли їх у розсіянні, перетнувши хребти Кавказу. Але ніхто ніколи не згадував про те, що десь збереглися рештки арі-реша. Чому, Майстре, Ви так шануєте цю реліквію?
— ЇЇ мені передав Учитель і висвятив мене на охоронця Паладіуму[6].
— Оце — Паладіум?
— Цю істоту впіймали і приручили Лицарі Храму. Там, де жили такі істоти, їх називали грифами або альшимургами. Вони були тямущими, немов люди. Лиш не читали книжок і не розуміли накреслень. У них очі для такого не пристосовані. Лицарі навчили приручених грифів розмовляти і деяких охрестили. Ось ця побожна істота, за переказами, супроводжувала Великого Магістра храмовників Армана де Перігора й тричі рятувала йому життя у війнах за Гріб Господній. А перед смертю істота явила з себе дар пророцтва. Через неї невідомий добрий дух попередив Лицарів-тамплієрів, що через сімдесят років нечестивий та сріблолюбний Папа знищить їхній орден. І пророцтво збулося з дивовижною правдивістю. З того часу опудало стало Заповіданим Паладіумом гнаних Лицарів. Про нього дізналися у Римі й шукали як ідола диявола Бафомета, якому нібито служили Лицарі. Це було б для них доказом, імператором доказів…
— Вони таки вміють шукати, — раптом вставив Цві.
— Але ж не знайшли. З того часу Паладіум передається у глибокій таємниці від охоронця до охоронця. Тепер це мій обов'язок.
— Важкий обов'язок.
— Мої попередники ризикували значно більше. Значно. Хто шукатиме її в цих місцях? — Пінзель зробив павзу і додав: — Принаймні, поки що не шукали.
— Ви приїхали сюди, рятуючи ЇЇ від папістів?
— Так.
— У цьому я бачу прикрість для Вас… На Батьківщині ви таки стали би знаменитим скульптором. З Вашим талантом, Майстре, Боже ти мій! Славетним, як Берніні, — опудальник розвів руки, показуючи розмір можливої слави. — Різали б мармур, білий, як молоко, заробляли б купу золотих талярів. Такому Майстрові не місце серед тутешніх незграбних штурпаків[7]. А дерево — не мармур. Далеко не мармур. Горить, гниє…
— Тут теж є храми, які потребують прикрас в Ім'я Єдиного. Задумів Великого Архітектора Всесвіту не можна зрозуміти таким простим людям, як ми з тобою. У всьому існує прихований сенс.
— Таки так, наш премудрий ребе з Вами би погодився, — усміхнувся Цві.
— Скоро я почну шукати наступника.
— Боже ти мій, Ви ще молоді.
— В мене передчуття. Щось має статися.
— Це тільки нічні страхи.
— Ні, я відчуваю, що цей Паладіум продовжує жити пророчим життям. Він дедалі частіше посилає мені погрозливі сни. Треба шукати наступника.
— Серед наших Вам не поможуть.
— Я знаю, Цві, я знаю…
Коли Хава запросила Майстра до столу, на містечко наповзли сутінки. Музика в шинку стала веселішою. До рогатки на Бучацькій дорозі вийшла змінна сторожа — сивий кульгавий Михась з відставних гайдуків Канівського старости, міщук Наснага та молодий здоровань Петро, небіж чинного Буданівського війта. У вартових були рушниці і шаблі.
Часи були неспокійні, опришки знову почали турбувати подільських дідичів і дрібні єврейські містечка. Країною гуляли ватаги найманців з колишнього війська Моріца Саксонського, здичавілі і небезпечні. Інші волоцюги також збивалися у зграї і мали зброю. Тож варта при рогатці була настороженою й добре спорядженою. Щоб їх не застали зненацька, вартові ховалися на дерев'яному помості, укріпленому між гілок велетенського дуба та замаскованому плотом і листям. З цієї позиції було добрі видно шлях і поле перед густою дібровою.
Вже визоріло на небі, коли вартові побачили на шляху двох перехожих у крислатих капелюхах. Такі капелюхи полюбляли носити найманці, тому вартові приготували рушниці, запалили ґноти і прицілилися у зайд. Коли ті дійшли до рогатки, Наснага крикнув на все горло:
— Стій де стоїш!
Перехожі перезирнулися й зупинилися. Кремезніший, непомітно зробив півкроку назад й тим переніс вагу тіла на праву ногу.
Наснага запалив смолоскипа й зістрибнув на дорогу. Михась і Петро не опускали рушниць. Міщук підніс вогонь до облич перехожих, роздивився.
Найбільші підозри викликав у нього старший з перехожих. Кремезний і широкий, він чимось нагадував велетенського павука. В нього було обличчя старого розбійника: жорстоке, з важким підборіддям, порізане не тільки глибокими зморшками. Два виразні шрами тяглися через його підборіддя, від чого воно здавалося ще масивнішим, червоні кола від запалення оточували вибляклі байдужі очі. Під простою полотняною сорочкою відчувалися могутні напружені м'язи. Зате молодий виглядав на святенника. Худий, з видовженим млявим обличчям пісника. Старий дірявий капелюх наповзав йому на вуха. Його блакитні очі дивилися на вартового зі співчуттям та втомою. Так істоти високих світів дивляться на чергу праведників перед брамою Раю.
— Хто такі? — спитав Наснага.
— Ми прочани, — сказав молодший. — Ідемо додому від Почаєва, від святої Лаври.
— А де той Ваш дім?
— Ми литвини, з володінь ясновельможної доміни Радзивіллової.
— А називаєтеся як?
— Я Тадей з фамілії Родків, а мого батька звати Мартином. Він німий, не говорить, — додав білявий прочанин.
У Наснаги виникли нові сумніви
