Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

— Я колись усіх обігравав у «комету». Були часи, так… Тобто обігравав не в нашу «комету», а в карти. Якось у Барселоні я обіграв самого пірата Скіапареллі, якому в картах допомагав диявол. Самого Восьминога Скіапареллі! Я виграв тоді у нього такий здоровенний золотий хрест. Той неспокутний грішник зняв його з мексиканського біскупа… Я відніс хреста до монастиря… Я радий, що ця назва тішить Вас, найдобрішого…

— Гру в «комету», Бомбаро, придумав сто років тому великий кардинал і великий гравець Мазаріні. Наша мати з роду Мазаріні.

— Яка достойна кров! У нас кажуть, що в крові родичів князів Церкви живе Боже благословення… Ваш родич, певно, був дуже розумною й вигадливою людиною.

— Дуже розумною і дуже вигадливою, твоя правда, сину мій. У баккару він обігравав весь Париж. Усю Францію. А ще він був дуже побожним і — свого часу — дуже прислужився Святій Справі.

— Ми теж послужимо їй, Ваша Еміненціє.

— Послужимо. Так, так, звичайно. Підійди до нас, Бомбаро… Нехай Бог благословить тебе, сину мій…

[Буданів на Сереті, Подільське воєводство, 2 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Святі праотці, хто до нас завітав! Хаво, життя моє, ти тільки подивися, хто до нас завітав!

Старий єврей вистрибнув з-за великої чорної шафи назустріч Майстрові Пінзелю, розлякуючи цілу зграю смугастих котів. Він був голомозим і довгобородим. Колись Майстер Пінзель саме з нього зробив велику статую Пророка Авраама для Бучацького костьолу. Десять років, що минули, змінили модель на гірше. Зуби в старого повипадали. Всі, окрім двох, що стирчали з-під зарослої губи загрозливими жовтими стрижнями. Сивий вінчик нечесаного волосся став ріденьким — чисто тобі очерети, потовчені мисливським рушенням Канівського старости.

— Сервус! Як твій ґешефт, Цві, як родина?

— Богу дякувати, Майстре, Богу дякувати. А я Ви живете-поживаєте? Як дорогоцінне здоров'я Вашої дружини, шляхетної пані Ельжбети? Як діти?

— Всі здорові. Діти підростають. Доля мирна — талан обраних.

— О-о! Як мудро сказано, Майстре, й так чітко, немов це Ви псалом читаєте. Доля мирна! Біля нашого пана старости це ж дійсно — талан. Ясновельможний все ще замість вепрів відстрілює бідних євреїв?

— Вепрам також перепадає.

Співрозмовники перезирнулися і помовчали. Майстер Цві вважався одним з найкращих таксидермістів[3] воєводства. Виготовлені ним опудала і макети тварин прикрашали замки та палаци магнатів від Умані до Варшави. Канівський староста Микола Базилій Потоцький подарував королеві Авґусту опудало впольованого величезного вепра, зроблене Цві. Дубовий каркас для опудала та ліпну форму допомагав робити Пінзель. З того часу між майстрами встановилося щось на кшталт конспіративного порозуміння.

Час від часу Майстер Пінзель навідував Майстра Цві. Вони зачинялися в домі опудальника, жодне вікно якого не виходило на двір. Ніхто не знав, що роблять за глухими жовтими мурами таксидерміст і скульптор. Кушніреві й шинкарчині діти, котрі товаришували з синами Цві, намагались вивідати цю таємницю. Але численні сини і доньки опудальника мовчали мертво, а їхня мати Хава недобро зиркала на малолітніх шпигунів. Ті ж від ії чорних поглядів нітилися і тікали.

«Відьмаки», — зрозуміли у Буданові й заспокоїлися. З півночі знову підповзала європейська війна, дорожчав хліб, і посполитим було не до чаклунських справ.

Тим більше, що чаклунство в ті часи не було дивиною. Відьмаками і чаклунками кишіла та непевна доба. Знаним відьмаком був покійний вояк короля Ліщинського, колишній коронний гетьман і воєвода Юзеф Потоцький. Відьмаками були радник короля Авґуста коронний підканцлер Вожицький та конфідент[4] могутніх князів Чарторийських Франтішек Скриман. І сущою відьмою усі вважали старезну графиню Мнішек, тещу коронного гетьмана, сестру сандомирського воєводи Тарла та матусю коронного гофмаршала.

Середній клас чаклунів умираючої Речі Посполитої становили незліченні астрологи магнатів, усілякі моріси варлети та янеки пассемевські, а серед ходачкової шляхти тулилися провидці й пристрічанки найнижчого ґатунку: бабки-ворожки, циганки-пророчиці і греки-пройдисвіти, які видавали себе за афонських ченців, екзорцистів та тлумачів Арканів. Серед цього потопу підозрілої людності неважко було сховатися справжнім містикам. Несплячі очі Риму втрачали проникливість у туманах, вавилонських стовпотворіннях і кочових пригодах степового прикордоння. Тут, на меж цивілізованого світу, з давніх часів від Святої Інквізиції ховалися найнебезпечніші вороги Апостольського Престолу.

Отже, у того теплого червневого дня, коли Майстер Пінзель завітав до опудальника Цві, ніщо не віщувало їм біди. Небо було безхмарне і високе. Світило літнє сонце. Гуділи хрущі. Підпаски гнали з пасовиськ роздуту від свіжої трави худобу, квоктали і порпалися кури, велика свиня мирно дрімала в калабані перед костьолом. У шинку заводили тужливі співи вузька еліта буданівських міщуків. І серед усієї тієї тихої провінційної ідилії, в темній, освітленій лише трьома сальними свічками майстерні опудальника Майстер Пінзель поклав на стіл перед Цві важкий пакунок.

— Це те, за що в нас колись ішла мова? — спитав єврей.

— Так.

— Ви так довго не наважувалися принести це до мене. Так довго. Чому тепер принесли?

— ВОНА почала гнити. З'явилися плями.

— Де ви її ховали?

— У домовині, в крипті святого Йосипа.

— Там вогко.

— Так.

— Розгорніть.

Цві відчув, як щось в єстві Пінзеля запротестувало, потім було переможене, відступило і сховалося. Майстер розгорнув полотно і витяг ЇЇ — бридку на вигляд, пом'яту й розхристану. Запахло цвіллю.

— Предивна шкіра, — сказав опудальник.

— Ти не вірив.

— Ці істоти вимерли ще до сефардійського вигнання[5].

— Значить, не всі вимерли.

— Не всі.

Цві вправно розтягнув її на широкому столі і зафіксував краї кілками. Це була шкіра великої хвостатої істоти. На тому виступі шкіри, який мав покривати її голову, виднілися два потовщення. Істота за життя мала крила, але від них мало що