Шибайголови - Олександра Малінкова

Вероніка

Попрощалася з Славкою і Деном, які провели мене до мого будинку. Відчинила вхідні двері й повільно почала підійматися сходами.

Чудова прогулянка. Настрій такий класний. І… Закохана по вуха я…

Та наступні хвилини дали зрозуміти, що почуття безпеки - відносне. Тепер вже я забула, що злодій чатує десь поряд.  Повністю розслабилася, дозволивши собі шматочок ейфорічного щастя й, боляче поплатилася за це.

- Нагулялася? - Зле приснув Микита та зіскочив з підвіконня на якому сидів, навпроти дверей моєї квартири. 

- А маю звітувати? - Огризнулася й дістала ключі з сумочки.

- Почекай! - Схопив мене за зап’ясток.

- Негайно відпусти бо закричу! 

- Добре! Добре! Просто поговоримо! Ок?

- Минулого разу ми не договорили? - Я насупилася. 

- Тобто ти остаточно прийняла рішення, що між нами все? - З сумом у голосі продовжив він.

- Микито… - Я закашлялася, бо віт стресу й раптового страху горло й губи геть пересохли. - Будь ласка, не вдавай, що одразу цього не зрозумів. - Продовжила.

- Швидко знайшла мені заміну!? - Його брови зійшлися на переніссі, але мій колишній все ж таки відпустив мою руку й знову всівся на підвіконні, склавши руки на грудях. - І як він?

- Ти хочеш подробиць? - Я примружила очі. Чи він бува зараз не п'яний? До чого ця розмова? 

- Я все ще люблю тебе й згораю від ревнощів! - Спробував знову наблизитися та я виставила руки вперед.

- Стій де стоїш! - Вигукнула, той зупинився. 

- Допоможи мені, якщо хоч щось до мене відчувала, а наше кохання було не фарсом і не грою з твого боку.

Он до чого він! Отже, поліція ще й досі не облишила його в спокої.

- Що ти хочеш? 

- Хочу, щоб ти засвідчила в поліції, що ми були разом аж до того моменту коли ти почула крик, я побіг за допомогою, а ти відстала й, з цікавості пішла в напрямку звідки лунав крик. 

- Але ж це не правда! 

- Я її не чіпав! - Викрикнув на емоціях Микита. 

- Добре! - Я відступила. - Тоді поясни будь ласка, що ти мав на увазі коли сказав, наче шкодуєш, що не довів справу до кінця… 

- Ти про що? - Заморгав Микита й замислився. - А-а, он ти про що! - Його вилиці напружилися, він гірко посміхнувся.

Колишній підійшов знову ближче. Я ж зробила крок назад. Його очі в темряві зловіще мерехтять, так що аж піджилки почали тремтіти. Може саме час закричати? Але тоді я так і не дізнаюся, що він мав на увазі. Почала пригадувати чи є в моїй сумочці бодай хоч щось чим можна було б захиститися, якщо він вирішить перетнути межу.

- Якось Емма запропонувала переспати з нею! Вона була дуже гарячою і переконливою! Але ж я, бовдур, кохав тебе! Ось про що я… Я невинний Ніко! - Прошепотів він майже біля мого вуха. Відступати далі нікуди, позаду стіна. - Я твій перший… Допоможи мені… Врятуй мене…

- Добре! - Нарешті тихо відповіла після його вмовлянь, відчуваючи його гарячий подих, та страх, який повністю скував моє тіло.

- Хороша дівчинка! - Провів кісточками лівої руки по моїй щоці. - побачимося завтра в поліції.

Нарешті він пішов, а я змогла перевести подих і хоч трішки заспокоїтися. Як тільки  могла стільки часу зустрічатися з цим хлопцем?

Знаєте, напевно, як буває! Коли починаєш боятися бути щасливою, бо за ці хвилинки радощів ти наступного дня платиш занадто високу ціну. Це я зараз не лише через Микиту. Нажаль!

Все якось одномоментно полетіло шкереберть! Женька ображається! Розмовляє зі мною по мінімуму та й то, через щільно стиснуту щелепу. Ледве дочекалася кінця навчального дня. Перезирнулися зі Славкою, який майже наздогнав нас біля самих воріт і… Завмер!

- Славка! - Вигукнула симпатична білявка, яка швидко подолала відстань між ними й повисла на його шиї.

- Джессі? What are you doing here?* (Ти що тут робиш?) - Збентежено поцікавився той.

Джессі.

- А от і американська подружка завітала у гості! Як неочікувано? Правда!? - Не забарилася з коментарями Емма. Ця ніколи й нічого не пропустить. - То вже слід казати, що а я ж попереджала! Чи ще почекати?