Шибайголови - Олександра Малінкова
Слава.
Виходжу з інституту й помічаю друга, який чекає на мене. Простягаю йому свою долоню в знак привітання.
- Ти розказав Вероніці про що ми з тобою довідалися вчора? - Поцікавився Ден.
- Ні! - Сів поряд з ним на капот автівки. - Як думаєш, може поки не розповідати? Ну щоб зайвий раз не переймалася. А що до Емми, вона й так знає на що та здатна. Головне, що ми знаємо! І поряд…
- Можливо ти правий! - Задумався друг. - А зараз, які плани? Чи ми когось чекаємо? - Він підморгнув.
Я лише посміхнувся у відповідь.
- Ніку? - Здогадався він.
- Так! - Кивнув. Якби був дівчиною, напевно, ще б і зашарівся.
- Один день зі світу Слави Богуна! - Пожартував Ден й легенько штовхнув мене в плече, а вже за мить ми побачили дівчат: Ніку та її подружку Женю.
- Може так вона мене краще зрозуміє…
- То ти впевнено йдеш на зближення?
- Цього разу не бачу жодних перешкод! - Відповів товаришу.
- Ну нарешті! - Видихнув з полегшенням той та покликав Ніку.
Вероніка.
Разом з хлопцями завітали перекусити в піцерію. Зручно вмостилася на диванчику навпроти Славки й Дена.
- Як себе почуває Мія? - Запитала я.
Не виходить в мене уникати цієї теми. Чи робити вигляд що все добре та чудово. Я прокидаюся з думкою про неї і засинаю. Напевно, моє сумління заспокоїться лише в тому випадку, коли я буду повністю впевнена, що з нею все добре, а злочинець покараний.
- Хочеш, можемо відвідати її разом?
- Хочу! - Зраділа я. - А можна?
- Якщо не довго то так!
- Я відвезу! - Запропонував Ден, дожовуючи свій шматок піци.
- Чудово! - Я помітно пожвавішала.
А Славка… Відкинувся на спинку м’якого диванчика й просто дивиться на мене, ледь-ледь посміхаючись. Така ніжність в погляді, що аж подих перехоплює. Невже це насправді, а не сон якийсь? Це дійсно відбувається!
Та мій гарний настрій як рукою зняло, коли Мія не лише мене не пізнала, а добряче злякалася й почала торочити, щоб я негайно вийшла з палати.
- Не переживай! - Спробував мене підбадьорити Слава. - Вона все пригадає неодмінно! Просто ти перша людина після мене кого Мія побачила!
- Так, звичайно! - Понуро відповіла.
Вона його сестра! Звичайно, мені важливо, як Соломія ставиться до мене. Одне радує, що вона вже не у комі, хоча відновлення ще триває.
- Йди сюди! - Славка притягнув мене, коли помітив, що в моїх очах почали блищати сльози.
Обійняв мене легенько. А я притулилася, боячись пошевелитися, так стало затишно й спокійно.
- Все буде добре! - Тихо промовив на вушко, викликаючи в мене трепет.
- Хочеш увечері з нами? - Поцікавився, може щоб відволікти, не знаю.
- А куди? - Я поглянула йому в очі.
- Гуляти нічним містом! - Він ласкаво посміхнувся.
Я кивнула.
- От і добре! - На моє розчарування він відпустив мене. - Ходімо? - Взяв мене за руку й повів за собою.
І знаєте, я пішла.
Спочатку цього дня було тренування. Кожен у своєму залі, та я знала, вірніше відчувала, що він зараз спостерігає за мною через потаємне скло.
Потім під заздрісні перешіптування дівчат, та незадоволене бурчання Жені, що її знову лишаю саму, втрьох вийшли з спортивного клубу, сіли в автівку Дена й полетіли на зустріч таємничій ночі.
Нічне місто воно інше. Сповнене тиші, спокою та певного релаксу. Вулиці порожніють. Вогні запалюються й мерехтять, створюючи певну атмосферу.
- То що, Ви просто блукаєте нічним містом? - Запитала у хлопців.
Вони перезирнулися.
- Не зовсім! - Ден таємниче посміхнувся. - Ми очі і вуха цього міста.
Далі розпитувати не бачу сенсу. Прийде час, самі розкажуть, якщо забажають. А зараз… Вони й так впустили мене у свій світ. Інший світ…
Пригадала випадок у нічному клубі, який стався нещодавно, як Славка вигукнув: “Знайомі пики…” Може про це натякав Ден? Щось чула таке, про випадки, коли слідство заходило в глухий кут, а злочинець ось-ось мав вийти сухим з води, як неочікувано до рук правоохоронців потрапляли відеодокази. Чи не їх рук справа?
