Шибайголови - Олександра Малінкова

Чи може одна зустріч змінити життя? Чи може погляд торкнутися душі? Хто ми? В першу чергу один для одного… Доля, випробування, розчарування чи зцілення... 

Що робити коли внутрішній демон рветься назовні? І ти не знає, як його зупинити, та як приборкати власні емоції… 

Два роки до останніх подій. 

Вероніка.

Вже далеко запівніч. Втома дає про себе знати. Оглядаю танцпол у нічному клубі. Сьогодні п'ятниця. Я прийшла “відірватися” сюди разом з друзями та старшою на п’ять років сестричкою. Так, я ще неповнолітня, але чи може мене цей факт зупинити? Навряд!

Звичайно, розумію, що моя сестра Аліна, добряче ризикує, якщо батьки взнають, то їй добряче влетить. Але ж батьків вдома немає й не буде найближчі три дні. А я в свою чергу не зізнаюся, що вона ці дні не ночуватиме вдома. 

У неї з Іллею здається все серйозно, хоча він мені ніколи не подобався. Такий собі пихатий бовдур. Але це її вибір. Тож я лише мовчки спостерігаю, в надії, що очі сестрички рано чи пізно відкриються.

- Я втомилася! - Кричу Аліні, бо музика грає занадто гучно. - Піду додому.

- Вже? - Здивовано запитує Аліна. - Тебе провести?

Ілля притягує її до себе.

- От так брати з собою “малявок”! - Гримає він. - Що вона дороги сама не знайде?

- А нічого що ніч? - Спробувала заперечити сестричка.

- Я дійду! Справді! Дім поряд! - Вмовляю, бо не хочу щоб вони знову посварилися, а сестра плакала.

- Точно? - Перепитала вона.

- Точно приточно! 

- Та хай вже йде! - Ілля майже грубо притягнув її за шию до себе й почав цілувати, без її особливого бажання. 

Все, не хочу більше на це дивитися. Йду!

- Дай знати коли будеш вдома! - Наполягала вона.

- Па! - Махаю рукою подружкам, які лишаються та крокую до виходу з нічного клубу.

Неподалік закладу бійка. Охоронець притримав мене ще на сходах, закриваючи собою. 

- Чекай тут, дитинко! - Гримає басом. 

- Я не дитина, - тихо протестую, але все ж таки ховаюся за ним.

В цьому клубі він явно недавно. Кремезний такий. Ідеально підходить на цю роль. А то беруть, зазвичай, заморишів, одна назва “охоронець”!

- А ну розбіглися! - Кричить натовпу. - Стрілятиму прицільно! - Наставляє зброю.

Ого! Мені лишається тільки приголомшено моргати. 

Лунає попереджувальний постріл у повітря. Лише тоді ситуація зрушується й натовп перестає лупцювати один одного, хутко починають “робити ноги” звідси. Окрім одного. Ще якісь секунди він мляво стоїть, а потім падає на землю. 

Охоронець одразу кидається в його бік, а я з цікавості мельтешу за ним.

Доки я добігаю він вже встигнув перекинути майже непритомне тіло з положення на животі, на спину. Ледь почувся стогін. Нахилився над ним.

- Живий? - Запитав він.

Тиша. Я відкинула каптур й прибрала з обличчя чоловіка чорний чубчик. На вигляд старший за мене на декілька років. 

Охоронець поліз в кишеню за стільниковим телефоном, так і лишився сидіти поряд з нами навпочепки. 

- Треба викликати швидку! - Прокоментував.

Хлопець зібрався з останніми силами й вхопив його за руку.

- Не треба! - Прохрипів закашлявшись. 

- Слава Богу! Таки точно живий!  Здається я його знаю! - Вигукнула я.

Принаймні бачила в школі. Колись. То ж був він?

Про що ще можна сказати, коли цей хлопець тримався відлюдькувато увесь час. 

Тим часом цей чорний чубчик спробував сісти.

- Вона знає де я живу! 

Що? Це він мені?

- Це дійсно так? - Запитав охоронець.

- Т-а-а-к! - Процідила під пильним поглядом відлупцьованого розбишаки. 

- Серього! - На порозі клубу намалювався його напарник. - Ходи сюди! Справа є.

Ні-ні! Не лишайте мене з ним саму.

- Зараз повернуся! - Кидає нам і йде назад у клуб.

- Допоможи мені! - Одразу керує чубчик. 

- А ти взагалі хто такий, щоб щось мені наказувати? - Його нахабство не аби як мене обурило.

- Слава Богун! Ти ж сама сказала, що знаєш мене! 

- Це що жарти в тебе такі? 

Та йому здається байдуже на мої слова. Намагається підвестися на ноги, спираючись на мене.

- Ти зараз мене звалиш! - Бурмочу, але не відпускаю.

- Впораєшся! - Кряхтить у відповідь. 

- То де ти живеш? - Запитую. Мовчить лише супиться. Продовжую. - Куди тебе відвести. Може все ж таки в лікарню?

- Ти у своєму розумі? - Гримає на мене.

- Чуєш! Підбирай вирази! От візьму й піду зараз, залишу тебе на найближчій лавці! Або взагалі здам поліції.

- Вибач! - Одразу стає люб’язніше. - Ти ж цього не зробиш? - Зазирає мені в очі. В такому стані я не можу зараз повернутися додому. Розумієш?

- То куди ж тебе діти? - Видихаю. Тільки б жалість до нього не прокинулася. Ніко! Не дивися на нього. Все пізно! 

- Ходімо! - Видаю після паузи. На ранок точно пожалкую про своє рішення.

Зараз жалість сильніша за логічні доводи. Це щось на кшталт підібрати на вулиці зраненого песика й притягнути додому. Але ж він не песик. Він хлопець! Досить вродливий до того ж. Та ще й небезпечний! Про якого я нічого не знаю! Ну майже нічого.