Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Навіть великуваті черевики – не те, що босоніж. Вони вже не викликали б підозри. Дружині я поясню, вирішив я, що мій одяг пропав у лазні, де я, мовляв, шукав колеґу, того іншого, який справді любить ходити попаритися. Воно навіть добре складається, утішився я, його дружина знає, хоч і не настільки, щоб перевіряти мої вигадки, а він справді любив паритися, запевняючи, що це для здоров’я. А де ж найліпше трапитися крадіжці, як не в лазні? Лазня – це порятунок, до того ж якби десь по дорозі нагледіти її, я й сам туди пішов би. Адже я досить засмальцьований, встановив я. На мені повно глини, і я в смугах кіпоті. Та й у лазні я мав би час упорядкуватися, кому що маю розказувати і як узгіднити: колекції фльорентійських малюнків, колеґу, цього, що парився, уявну крадіжку, лазню, так щоб ніщо не перечило одне одному.
Так, конче до лазні, постановив я. Насамперед під душ. Під холодний і під гарячий Не, спочатку під гарячий, а тоді під холодний. Покластися на полицю, і нехай лазничник поливає водою, тоді одразу легше думатиметься. Головне – не поплутати. До лазні, і тоді додому.
Тільки ні до лазні, ні додому я вже не потрапив. Мене вистачило якраз настільки, щоб, одержавши одяг і взуття, відійти кілька кроків від знайомого. Бо як тільки страх потрапити до поліції за невідповідний вигляд минув, я негайно ж встановив, що мій знайомий забув наділити мене шкарпетками, а я того теж якось не помітив, а тепер не здолаю пересувати ноги від огиди, бо я ковзаюся по шкірі не мною обношених черевиків, які валяться мені з ніг, і від зусілля не погубити їх мене починає бити іпропасниця.
«І пощо в людей виростають такі великі ступні. Пощо для лазні такі ноги?», ще в лікарні скаржився я, як згодом переказували моїй дружині, коли вона нарешті знайшла, де я, після того, як мене непритомного підібрали за квартал від будинку, де мешкав мій дивакуватий знайомий.
Чи тому, що п’яний, я невідомо скільки часу пролежав на кручі, а хоч і стояв початок літа, ночами земля ще набрякала вологістю, і мене без звички пройняло, чи я ще раніше носив у собі простуду і тепер вона тільки вийшла на поверхню, я, виявилося, застудився. У мене встановили чи то легке запалення легень, чи то важку ґрипу і ще щось, а що саме, того, здасться і сам лікар не знав. Якби мене під час марення повернули до притомности й спитали, я, напевно, не вагаючися, відповів, би, що моя хвороба не що інше, як здорова реакція тіла й психіки на розшуки біографії мого відвідувача, бож і найсмирніша людина не терпить, щоб їй нав’язували щось проти її волі, тільки хто ж візьме на себе сперечатися з лікарями, і пощо. Хіба їм спало б на думку, що я погодився писати життєпис незнайомої мені людини, і це усвідомлення, особливо ж пригадка, мовляв, я таки не спромігся відмовити, отже сплохував, отруює мені життя, бо від того, що подібна історія могла б трапитися не тільки зо мною, а й з кожним з моїх колеґ, мені ані трохи не легшає?
Що з того, що це могло статися з кимось, коли зо мною воно вже сталося, і я вже вештався з підозрілим товариством, започатковуючи дії, наслідки яких навіть не давалися передбачити! Правда, мені лишалася втіха, що коли я зберу дані про мого відвідувача, бодай найголовніші, якраз стільки, щоб вистачило до життєпису, багато чого проясниться, тоді я й сам інакше на це дивитимуся. Однак скільки на це ще доведеться витратити часу, та й потім, чи я певен, що … Ні, я не хочу припускати жодних зайвих ускладнень, щоб не накликати лиха; я все таки сподіваюся, що все піде гаразд, мусить піти гаразд, проте хто мені поклянеться, що саме тоді мене чекає спасіння, а не нова халепа, проти якої мої теперішні неприємності здаватимуться вершком блаженства?
Звичайно, таких думок краще не допускати, хоч вони самі думаються, бож я сам зауважую, як від хвилини, коли я погодився приступити до життєпису мого відвідувача, тобто покищо тільки до розшуків даних, я все глибше загрузаю у власних висновках і почуваннях, стверджуючи занепокоєно: так, справді, мене тримають на поверхні виключно рештки лоєї педантичности (здається, єдине, що досі ще не підпало змінам), яка зайвий раз нагадує: над тим, що вже трапилося, недоцільно ламати голову, а мавши гарячку, якої варто б якнайшвидше спекатися, щоб іти на розшуки адреси, даної Домом, просто й шкідливо, оскільки за такого стану мені з язика ще, бува, злетить те, що я волію тримати несказаним і що стороннім людям, поминаючи вже мою дружину, ледве чи вдасться пояснити самою гарячкою.
Щойно я відчув у собі досить сили, щоб ходити до антикваріяту, за яким досі сяк-так доглядала дружина, першого ж вільного вечора я вже заздалегідь до подробиць уклав у толові, як, не викликаючи підозри, вирушити на розшуки адреси, яку я дістав у Дома. Дружині я пояснив, що йду остаточно домовлятися до того колеги, що й першого вечора моїх невдалих розшуків, мовляв, він таки погодився продати мені свою флорентійську колекцію, і тепер я маю виторгувати остаточну ціну, а від нього я, правдоподібно, відвідаю ще одного антиквара, щоб порадитися, оскільки це по дорозі, та й потім у цього другого антиквара (у нього я справді часто За дешеву ціну скуповував гравюри) побуду трохи, бо він мені нібито пообіцяв велику нову партію гравюр, отже щоб дружина не хвилювалася, коли я затримаюся, ці справи невідкладні, і їх я мушу справді залагодити, бож я й так стільки часу Згаяв через хворобу.
Якби не думка, що мені тепер треба щораз уважініше стежити за собою і умотивовувати кожний крок, аби якоюсь дрібницею не розкрити історії з моїм відвідувачем, я пішов би без жодних пояснень, хоч мені й шкода було дружини, що вона турбуватиметься, якщо я знову запізнюся, як тоді, коли я мандрував
