Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Він мене підніме і покаже!
Вона так засміялася, аж мені здалося, що посипалися іскри, бо мені засліпило раптом очі, і якусь хвилину я нічого не бачив. Вони лишилися по той бік світла, подумав я, як же я тепер доберуся до них назад. Та іскри вже уляглися, і я знову побачив обидві постаті.
– Негіднику, – говорила постать Мельпомени, хоч слова доходили до мене, як крізь вату, так що я радше догадувався, ніж чув, що вона говорить – з мене досить, як ти увічнив мене перед господинею. Мені поперек горла стоять уже всі ці сцени через коханців, якими ти кожного разу так щедро обвішуєш мене за моєю спиною, аж у їх число потрапив навіть чоловік господині.
– Мельпомено, це ж тільки..
– Тільки? Мене через це тільки… Добре, що на сьогоднішній вечір не знайшли іншої музи … Господиня… мене, бо хто захоче …
Її голос то наближається, то віддаляється, вирішив я, ніби вона щоразу відповідає на іншій віддалі.
– Мельпомено, я вам усе пояаню. Я просто не знаю, за що ви на мене гніваєтеся. Я відмовляюсь повірити, що Через коханців! Адже коханці роблять жінці лише честь. Якби я був жінкою, я кричав би на кожному кроці, скільки У мене коханців, а ви! – і Дівчино, діво, богине!
– Забирайся швидше, бо зараз почну бити!
– Таж я для вашого добра…
– Я тобі ще минулого разу казала щодо пліток. І після всього цього у нього ще вистачає нахабства муляти мені Після сьогоднішнього цирку!
– Мельпомено! – вигукнув плювагий чоловічок, і несподівано від цього вигуку я, наче отримавши дар ясновидіння побачив, наскільки вона гарна: дебела, велика, вся рожева й променіюча з налитими грудьми, на ній сукня кольору її шік і тому непомітно переходу між сукнею і тілом, наче сукню викроїли зі шкіри дівчини, чи, може, взагалі сукня бганками виростала з клітин її тіла, як крізь щільники. Адже так виглядала лише сукня, яка мала свою власну систему кровообігу.
– Мельпомено, не гнівайтеся, дайте на прощання бодай склянку нектару!
– Вистачить, і так ледве ноти носять.
– Мельпомено, благаю!
– Рахую до трьох, а тоді починаю бити. Раз!
– Мельпомено, прощаю вам, що ви мене не розумієте, тільки ж дайте …
– Два.
– Я поет, я втілення шляхетности, ніжности, а ви так безжалісно, так немилосердно плюнули мені в душу, – востаннє прохникав чоловік, відступаючи. – Моя душа ніжна, як розкрита мушля, а ви..
– Три.
– Іду, іду! – вигукнув поет і, похитуючись, рвонувся униз.
– Знаємо ваші розкриті мушлі! – гукнула вона йому навздогін.
– Невблаганна! – донеслося знизу, як з того світу, і будинок затих.
– Невблаганна! – повторили десь поверхом нижче шиби, і хтось зачинив двері.
– Ви до нас? – спитала вона мене.
– Я до вас, – відповів я, відділяючись від стіни. – Ви справді муза Мельпомена?
– Та Мельпомена. Он там у кутку мої трагічна маска і вінок з плюща, тільки я з ними не ношуся, бо вони мені заважають, хоча господиня вічно гнівається, якщо я з’являюся без цих атрибутів. Особливо, коли скидаю вінок, бо для ліри вона вигадала фартух з кишенею, як у кенґуру, щоб носити дару, коли зайняті руки. Однак із вінком то просто нещастя. Вона чомусь гадає, що коли я знімаю вінок, він швидше в’яне і тоді його треба або полизати водою, щоб відійшов, або, якщо де не допомагає, бігти до квіткарки купувати новий плющ. Тільки мавши руки зайняті таким опудалом, як ото повалувало, забуваєш взагалі про їх існування. Ніжна мушля! Нектару йому захотілося! Господиня веліла на кожного давати не більше, ніж по три склянки, а він встиг подопивати з чужих, та ще й вимагає … Мені нектару не шкода, тільки він нікчема й ладло.
– Так ви Мельпомена? Справжня Мельпомена?
– Тобто, як справжня?
– Мельпомена?
– Мельпомена. Хоча два тижні тому, тоді мої хазяї влаштовували черговий літературний вечір на честь космосу і Айнштайна, я була Уранією. Проте тепер я остаточно Мельпомена. Ви поет? – опитала вона, і я прокинувся, пригадавши, чого я прийшов.
– Я антиквар, – заквапився я. – Я шукаю свого клієнте, мого відвідувача, тобто, вибачте, звичайно, мого клієнта. Так, мого клієнта. Мого клієнта, який буває у вас і про якого я конче мушу добути бодай найголовніші дані, щоб почати писати його… Тобто, вибачте, я хотів сказати не те, справа – в тому …
І я похапцем, боячися, що вона не захоче дослухати До кінця, став описувати їй мого відвідувача, силуючися не пропустити найістотнішого.
– Приблизно середній на зріст? – перепитала Мельпомена.
– Так розумієте, приблизно, бо… Може також високий. Зрештою, так на око зразу й не скажеш…
Я намагався пригадати найхарактерніші ознаки мого відвідувача, бо мені раптом видалося, що я описую зовсім іншу людину, та вона мовила:
– Я його кілька разів бачила. Хто тут тільки не вештається.
– Прізвище!
– На жаль, на такі речі я не звертаю уваги. Я вам охоче допомогла б, лише, на жаль.
– Алеж ви мені сказали, що він тут буває!
– Та буває. Спитайте краще, хто тут не буває? Тільки я не пригадую його прізвища. Не робіть такої кислої міни, заходьте всередину і почекайте, поки господиня скінчить читати свій новий роман. Вона напевно знає вашого клієнта, і ви довідаєтесь усе, що вам треба. Заходьте.
– Справді? – спробував я усміхнутися й зауважив, що в коридорі по обидва боки довгого стінного дзеркала висіли вішаки з численними капелюхами й літніми пальтами, а там, де залишили місце для парасолів, стояли дві ковіньки: одна з чорного дерева, держак вирізьблений у формі муринки з зав’язаними на вузол грудьми, друга до кінця пряма з посіченою позолотою.
– Можете поторкати, власник її на те й залишив, – промовила Мельпомена, бачачи, що я приліпився поглядом до другої ковіньки.
– Це його візитівка, – пояснила вона, припускаючи, напевно, що я сам того не збагну. – Ковінька оздоблена замість візерунку ім’ям і прізвищем її власника.
– Ах так, це ім’я і прізвище позолочені, тому палиця виглядає, наче в неї посічена позолота, – вголос сказав я, придивившися.
– Ви ж знаєте, що це означає? – ніби засміялася Мельпомена.
– Ага, ви натякаєте, – озвався я, що позолочено й кола, в яких вирізблено прізвище на зразок, як фараони обводили свої імена?
Мельпомена щось відповіла, тільки я чомусь того не почув.
Уявляю собі, скільки місяців праці коштувала ковінька власникові, замислився я і
