Герострати - Емма Іванівна Андіївська

– Чекайте, я знаю закляття, яке одразу поставить небо і землю на місце, – сказав Ціма і заспівав на весь голос:

– У бабу – ру – кумба! Мируку-бу-румба!

– Убабу-ру-кумба! – підхопило товариство.

– Аер! Аер! Убабу-ру-кумба! – заспівало над нами.

І тоді ми побачили, що велетенські на півнеба людиноподібні півні, співаючи на всю горлянку (поставивши одну лапу на землю, а другу на небо), почали розгойдувати небо й землю, і від гойдання, як із міхів, дмухало на нас свіже повітря, заважаючи стояти на ногах.

– Не діє, – здивувався Ціма. – Та це нічого. Нам лише перейти міст, і ми досягнемо мети.

Небесні півні-велетні перестали співати, витягли соломинки, якими смокчуть кока-колу, і почали пити крізь ці соломинки величезні жовтки, понавішувані по небу. Випивши один жовток і лишивши на його місці лише прозору плівочку, півні-велетні бралися за другий, не спускаючи нас з очей. Кілька краплин жовтка капнуло передо мною на бруківку, а Цімі заляпало спину і рукав, тільки він того не зауважив, можливо тому, що від випитих жовтків ішло інше, білявіше світло, яке блимало в очах.

Ми підійшли до мосту. На набережній цвіли липи, заважаючи дихати, як я негайно встановив. Я почав дихати ротом, проте від цього ще більше розморювало, і мені одразу ж здалося, що від цього з тіла шматками сходить м’ясо. В цю хвилину я побачив під липами ряди лавок, свіжо пофарбованих у зелене, та це мене не спинило. Адресу я розшукаю і потім, сам, без товариства, вирішив я. Тепер я покладуся бодай на мить, бож я однак не встою. Лише торкнуся лавки і трошечки відпочину. Тому, не сказавши ні слова про мій намір, я рвонувся з гурту і попрямував туди, тримаючи руками рівновагу.

Але тому, що пересуватися ставало все важче, я не встиг дійти і до найближчої лавки, бо Ціма, побачивши, куди мене несе, вилаявся, потім підбіг до мене, нанизав мене під руку і з докорами потягнув на міст. Ми з Цімою перші опинилися біля мосту і приготувалися, щоб разом ступати на нього, бо Ціма тримав мене, не випускаючи, і приказував, що ми з ним усюди разом і тільки разом. Та щойно ми піднесли ноги, міст форкнув і піднявся угору, і ми з Цімою з розгону сіли на набережну.

– Спробуймо ще раз, – сказав Ціма, передихнувши від несподіванки і обдивившися, чи його ногам нічого не сталося.

– Міст тут один, а ми маємо потрапити на той бік! Ти наш приятель, і наш обов’язок ще сьогодні розшукати для тебе адресу, для тебе, виключно для тебе.

– Чекайте, – зголосився віольончеліст, – це інакше робиться!

Він обережно підповз до мосту, нагнувся з набережної, скільки міг (ми його притримували за одну ногу, щоб він не впав у воду) і легенько полоскотав міст великим вказівним пальцем, приказуючи: «кілі-кілі-кілі»!

Міст вивернув для лоскотання живіт, затремтів і ліг підборіддям на набережну.

– Тепер я його триматиму, а ви йдіть, – сказав віольончеліст і обняв міст.

З великими труднощами нам нарешті вдалося зійти на міст, однак стояти на ньому ніхто з нас не спромігся. Він переливався під ногами, наче ми йшли не по мосту, а по Гумовій грільні з водою, перекиненій з одного берега на другий. На кожний крок витрачалися такі зусилля, що мені здавалося, ніби з кожним кроком я сивію. Міст то зовсім пропадав з-під ніг, то знову з’являвся, проте в непередбаченому й рішуче не відповідному місці і вже не такий, як був перед тим, а в горбах, м’яких, як вата, які від найменшого дотику переливалися в іншу форму, що кожного блискавично змушувало хапатися один за одного, щоб втримати бодай якусь рівновагу, або робився твердий, щоб одразу ж розм’якнути або розтягтися й обвиснути, як тісто, з якого потім доводилося витягати ноги. Це ще не так дошкулювало б, якби не доводилося йти крізь полум’я, якого ми раніше не помічали. Правда, з-зовні, з обох боків висячого каркасу, міст оббили довжелезними листами бляхи (імовірно, щоб не так страшно було дивитися униз), що трохи захищала від вогню, однак важкі язики полум’я лизали міст з усіх боків, і бляха від спеки вигиналася, як простирала, з громом б’ючися об залізні бантини, на яких висів міст.

Ми поскидали сорочки і зав’язали їх на голову, але і від цього не полегшало. Під нами і над нами пролітали потяги разом з кількаповерховими вокзалами, з’являючись і зникаючи в нижчих бганках неба. Глибоко внизу, там, де спливала вода, кожного разу, як розліталися розпечені бляхи, видно були довгі, як домни, чани з полум’ям, чани, що властиво стояли на набережній перед баржами, однак через те, що міст пішов угору, опинилися під нами. З нас лив піт, як з відра. Ми хапалися один за одного, щоб не звалитися вниз, бо дедалі ставало все стрімкіше йти, а міст не мав кінця.

– Убабу-ру-куміба! – співав Ціма.

– Маруку-бу-румба! – співав студент медицини.

– Увага! Увага! – кричав хазяїн погребка з неба, затуляючи собою людей-півнів. – Починаються сфери! Повторюю: починаються сфери! Для неплаваючих – рятівні кола. Прошу приготуватися!

І він процитував сонет Петрарки:

«Ne per sereno ciel ir vaghe stelle».

Колись один мій покупець замовив мені антикварне видання сонетів до Ляури. Я дістав, а він потім не прийшов забрати. Точнісінько таким шрифтом цитував господар погребка. Я бачив, як він вимовляв той шрифт:

«Di riveder, cui non veder fu’l meglio».

Небо перетворилося з одного на кілька. З проваль між окремими небесами валила на нас пара, і все навколо оберталося парою. Я боявся ступити, щоб не провалитися. Все передо мною кришилося і розходилося туманом. Я хотів помацати, чи ми взагалі ще йшли по мосту, та, не бачачи рук, втратив і їх відчуття і ніяк не знаходив, де вони. Я пересувався, орієнтую- чися, лише на полум’я з обох боків мосту, яке дедалі вищало, хоч і воно зробилося, як туман, правда, туман різко відмінний від туману навколо. Потім воно зімкнулося над нами суцільною Дугою. Останнє, що я почув, був Цімин голос, що молодечо віддалявся між баштами туману:

– Убабу-руу!..

Я розплющив очі і відразу ж відчув на обличчі свіжість. Я лежав обличчям у траві на краю кручі, що карколомно спускалася вниз, аж дивно, як на такому стрімкому схилі росли великі