Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Одна, — кажу я йому. — Раз тебе виставили з групи, одна — майже напевно. Але одна є практично в кожного, так що не переживай. У нас без неї обійшовся тільки Грубий.
— А в Лорда їх?..
— Три. І боюся, цього разу, якщо тільки не трапиться дива, хтось та зверне на це увагу.
— То він шизофренік, так?
Я набираю в груди якомога більше повітря, але тут до мене долинає наростаючий гул і гримотання лавини, яка котиться коридором, і всі нехороші слова залишаються при мені. Куряка також чує наближення навали ситих обідом.
— Ох, я з’їжджу в одне місце, — нажахано каже він. — Поки там іще вільно.
Він якраз встигає сховатися, коли лавина досягає спальні. Скрип, брязкіт, голоси, ляскання дверей. Першим залітає Шакал на Мустангу. Сметанні вуса під носом і пакет з бутербродами в оберемку.
— Алло, Сфінксе! Ти замислив одиночний стриптиз? Міг би дочекатися товаришів!
Горбач його відштовхує, ставить на тумбочку пляшку з соком і лізе діставати Нанетту, щоб погодувати.
— Предивні бутерброди, — спокушає мене Табакі. — Можу навіть полити їх соусом.
До мене протискується Македонський з купою одягу в руках.
— Один з білим сиром, один з жовтим сиром. Сам над ними напрацювався, — не вгамовується Шакал.
— Куряка повернувся. Може, він голодний. Запитай його.
З радісним криком Табакі викочується задом у дверний отвір і, судячи з гуркоту, кидається штурмувати двері туалету.
— Куряко! Сонце моє! Ти тут? Озовися!
Македонський застібає на мені сорочку.
— Підеш до Лорда? — запитує він.
Ага, звичайно. Зараз мені ще тільки до Лорда. З поясненнями, як і чому він опинився в Могильнику.
— Дай мені спокій, — огризаюсь. — Я не в тому стані, щоб туди пхатися.
Він мовчки тримає переді мною джинси. Не заперечує та не сперечається, і від того на душі стає ще маркітніше.
Шакал — сонячний живчик з вусами зі сметани, піднесений верескун — повертається. З Курякою, що жує бутерброд із пакета, і з Горбачем, який збуджено гамселить Куряку по плечах, заважаючи йому підживитися, розпитуючи про те, як він провів час в ізоляторі.
— Ну як там Клітка, стоїть, клята?
Куряка киває:
— Так. Стоїть. Нітрохи не змінилася. А що їй може зробитися?
Ковтаючи слину, спостерігаю, як блискавично зникають бутерброди.
— Схуднув ти, — гірко констатує Лері. — Важко було?
Куряка знову киває, жуючи. Бурчить крізь бутерброд:
— Ненавиджу ці жовті квіточки!
Чим негайно викликає у Горбача з Шакалом вибух спогадів про години, проведені ними в ізоляторі:
— А я ось, пригадую, минулого разу...
— Яка там доба, одного разу я просидів чотири...
— Жовтий ізолятор — дурниця, от Синій…
Поки вони діляться враженнями, я помічаю в себе на плечі руку Сліпого.
— По-моєму, — замислено виголошує Великий-і-Жахливий, — тобі є сенс прогулятися до Могильника. Поговори з Янусом, адже ви друзі.
І цей про те саме… Маршрут залишився незмінним, завдання ускладнилося, а Сліпого, на відміну від Македонського, до дідька не пошлеш. Тобто можна, звичайно, але небажано.
— Це наказ? — сварливо уточнюю я.
Сліпець здивований.
— Ні, звичайно. Просто пропозиція.
Він відпускає моє плече і йде геть, навіть не давши мені змоги побурчати. Час бігти в Могильник. Просто зараз, поки Табакі не заманулося приєднатися до порадників, поки Горбач не висловив усе, що він думає з цього приводу, поки Лері не запропонував мене провести. Занадто довго ми живемо плече з плечем. Плечі майже зрослися, і повадки у всіх стали однаковими. Скоро не буде потреби відкривати рота, щоб повідомити свою думку з того чи іншого питання, однаково всі все будуть знати.
Уроки проходять безгамірно, нічим мене не зачіпаючи. Дощ стукотить у вікна. Краплини сповзають по шибах сірими стрічками. Хочеться спати. Ловлю себе на тому, що засинаю з відкритими очима та навіть бачу сон.
Тьмяний перехід підземними коридорами. У кінці — вікно. Підсліпувате віконце, засиджене мухами, з замазаним крейдою склом. На підвіконні — Вовк. Спиною до мене. У своєму старому светрі з візерунком і дірками на ліктях.
— Вовче! — гукаю я.
Він обертається й дивиться на мене. Білий шрам на губі. Губи не ворушаться, але мені чутно голос.
— У мене в норі під подушкою, — каже він пошепки, — повісилася миша.
Прокидаюся від оглушливого писку Мимри й бачу перед собою її круглі очі-ґудзики. Геть очманілі.
— Де миша? — з дрожем у голосі вона націлює мені на ніс указку. — Де вона?
Далі мене виставляють за двері, й у мене є вільна воля робити, що захочу. Точніше, не вільна воля. Треба йти до Могильника. Заходжу до спальні, шукаючи, що залишилося від трапези Куряки, не знаходжу нічого, крім крихт, і, засмучений, забираюся геть. Коридор пропливає повз мене, не повідомляючи нічого нового. Можливо, він усе ж повідомляє, та я пересуваюся, мов у вакуумі, глухий і сліпий до його сповіщень, і навіть приємно здивований тим, що, виявляється, це можливо. До самого Могильника, на порозі якого все ж доводиться стрепенутися. За цими дверима не та територія, де варто брести з останніх сил. У Могильнику треба демонструвати бадьорість і життєрадісність. Навіть якщо ти труп.
Коридор бездоганно стерильний. Усе таке біле, аж сяє. І все просякнуте моторошним духом ліків. Назустріч по надраєному паркету котяться два круглі та грізні Павуки жіночої статі.
— Що таке? Хто дозволив? Геть звідси!
Мій до невпізнання жалюгідний голос:
— Я тільки на хвилиночку. Передати доручення вчителя. Це дуже терміново.
— До завідувача! — пухкий перст показує у кінець коридора.
Підмітаю підлогу хвостом, улесливо щирюся й біжу далі.
Павучихи неприязно витріщаються. Їх така людина, як я, влаштовує тільки в одному стані: сповитий, підвішений та обплутаний трубочками-дротиками. Щоб зручніше було висисати кров. А безрукий, котрий бігає на волі, — неподобство і злочин. Подумки показую їм дулю. Граблі на це, на жаль, не здатні. Далі біжу галопом.
Кабінет Януса. Ян — найсимпатичніший і найпорядніший Павук на світі, і я його ніжно люблю, але останнім часом наші взаємини трохи зіпсувалися, тому мені тривожно. Стукаю граблею та ледь-ледь прочиняю засклені двері.
— Можна зайти?
— А, це ти, — Павук повертається на стільці-вертушці. Конелиций, сіро-рудий і капловухий, з дивовижною усмішкою, яку він рідко демонструє. Через неї його і прозвали Янусом. Коли він посміхається, то стає зовсім іншим.
— Заходь. Не стій у дверях.
Я заходжу. Кабінет не настільки білий, як решта Могильника. Якщо постаратися, можна навіть уявити, що перебуваєш у якомусь іншому місці. На стінах — малюнки Леопарда в тонких дерев’яних рамках. Кабінет Януса — єдине місце в Домі, де можна в цивілізованому оформленні побачити те, що малював Леопард. Збережене на стінах — ближче, зрозуміліше та веселіше, але стіна — це стіна, на ній важко зберегти що-небудь власне таким, яким воно колись малювалося. А якщо раптом буде розпочато ремонт, якщо будуть перефарбовувати все і вся, малюнки зникнуть назавжди. Залишаться тільки ці. Та ще ті, котрі заховані в мене. Тут — суцільне павутиння й дерева, на найбільшому аркуші — білий, довгоногий павук з легко впізнаваним янусівським обличчям. Понуро висить у центрі надірваної павутини. Не кожен почепив би в себе такий портрет. Ян почепив. І цей, і всі інші, хоча від них так і тхне ненавистю Леопарда до Могильника. Підходжу до білого столу, накритого склом.
— Можна мені побачитися з Лордом?
Янус
