Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Добре, — слухняно погодився Стрибунець. — Не буду.
Він задумався.
— Я зіпсутий, так?
— Ні, — сердито сказав Лось. — Ти нормальний. Доїси?
Стрибунець скривився.
— Зрозуміло, — зітхнув Лось. — Я не наполягаю.
— Вовкові також таке дають? — почав Стрибунець здалеку.
— Усім дають одне й те ж. Якщо вони не на спеціальній дієті.
— Можна мені до нього піти?
— Це питання не до мене, а до головного лікаря.
— Йому зараз розповідають, який я зіпсутий, — сказав Стрибунець. — Що в мене немає сорому. Про це всім розповідають, і всі обурюються.
Лось міняв місцями прибори на таці.
— Скажи, Лосю, — Стрибунець спробував впіймати його погляд. — Вовк — він також «не жилець»?
Лице Лося пішло плямами, очі сердито спалахнули:
— Хто тобі сказав таку дурню?
— Тоді чому його не випускають?
— Він проходить курс лікування.
— Йому тут недобре, — сказав Стрибунець. — Він не може більше тут бути.
Лось дививсь у вікно. Він був жахливо змучений. Довкола рота запалися глибокі складки. Стрибунець уперше задумався над тим, скільки Лосеві років. І що він, напевно, набагато старший від його — Стрибунцевої — мами, і що сивого волосся в нього більше, ніж несивого, а коли він чимось засмучений, то лице здається ще старшим. Раніше такі думки Стрибунцеві до голови не приходили.
— Я розмовляв з головним лікарем. Вовка скоро випишуть. Вони не для свого задоволення його тут тримають. Ти вже дорослий, мав би розуміти такі речі.
— Я розумію, — сказав Стрибунець. — То мені до Вовка можна?
Лось подивився на нього якось дивно.
— Можна, — сказав він. — Але з однією умовою…
Стрибунець радісно скрикнув, та Лось підняв руку.
— Постривай. Я сказав: з однією умовою. Тебе переведуть до нього, й ви залишитеся разом, аж доки вас не випишуть, якщо ти зможеш змусити його робити все, що звелить лікар. Ніякої біганини, ніяких боїв на подушках і ніяких ігор, крім тих, які вам дозволять. Зможеш?
Стрибунець насупився.
— Не знаю, — сказав він ухильно.
— Тоді нема про що говорити.
Стрибунець думав. Чи зможе він змусити Вовка робити те, чого Вовк не захоче? Або навпаки — не робити чогось? Це було важко уявити. Вовк нікого не слухав, не слухатиме і його. Але вночі він плакав, як маленький, через те, що хотів вийти з лазарета. Вовк би й сам робив усе, що треба, якби вірив, що його відпустять. Просто він більше не вірив.
— Я погоджуюся, — сказав він, засовавшись під ковдрою. — Тільки якщо ти даси мені слово, Лосю. Якщо ти поклянешся, що його відпустять.
— Клянуся! — сказав Лось.
— Тоді ходімо! — Стрибунець зірвався на постелі й застрибав від нетерплячки. — Пішли швидше, поки він не помер від туги!
— Стривай, — Лось смикнув його за ногу, і Стрибунець хляпнувся на подушку. — Почекаємо лікаря та сестру.
— Скажи, Лосю, а Смерть коли-небудь випишуть? А Руда — там є така дівчинка — вона «жилець»? А старшокласника Білого ти знав?
Його проводжали втрьох. Лікар Ян ніс його речі. Сестра — згорток з білизною. Лось — книжки. Лікар і Лось перемовлялися на ходу, сестра Агата йшла мовчки, підібгавши губи, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що не чекає від Стрибунця нічого хорошого, куди би його не переводили. Стрибунець змушував себе йти поволі.
— Ну ось, — сказав лікар, зупиняючись, і нагнувся до нього. Він був високий — іще вищий, ніж Лось. — Не передумав?
Стрибунець закрутив головою.
— Тоді пішли.
Перше, що він побачив, коли увійшов, — ґрати. Білі, вони заходили вглибину кімнати — й вікна були ніби в ґратчастих коробках. Ґрати, через які не можна було дотягнутися рукою до скла. По стінах стрибали різнокольорові Вінні-Пухи та Міккі-Мауси. Вовк лежав на підлозі, обличчям до стіни, натягнувши піжаму на голову. Він не обернувся на стук дверей і голоси, а Стрибунець не наважився його покликати. Сестра, розкладаючи білизну, хитала головою та щось бурчала собі під носа. Лікар і Лось відійшли до вікна. Речі Стрибунця поклали на тумбочку, книжки — на підлогу. Сестра вовтузилася значно довше, ніж було треба. Вовк не ворушився, лікар і Лось тихо перемовлялися про зовсім сторонні речі. Йдучи, лікар Ян ласкаво смикнув Стрибунця за вухо й сказав:
— Не бійся.
Неначе його залишали в клітці зі справжнім вовком. Нарешті вони пішли. Клацнув замок, і стало тихо.
Стрибунець подивився на Вовка. Йому стало не по собі. Я ж його зовсім не знаю. Насправді зовсім не знаю. Може, він мені зовсім і не зрадіє. Може, краще було залишитися у своїй палаті й щовечора ходити з Рудою в гості до Смерті?
Він подивився на стрибучих Міккі-Маусів, котрим якийсь дотепник домалював зуби, що видавалися сторч. Підійшов до Вовка, сів коло нього навпочіпки й тихо покликав:
— Агов, вампіре…
Сфінкс
Навідуючись у Могильник
Я дивлюся в очі своєму відображенню. Уважно, не кліпаючи, поки очі не починають сльозитися. Іноді вдається досягнути відчуття цілковитого відсторонення, іноді ні, це непогані ліки від нервів або ж пусте марнування часу — все залежить від того, яким ти наблизився до дзеркала та що забереш із собою, відійшовши від нього.
Дзеркала — насмішники. Любителі злих розіграшів, майже незбагненних для нас, чий час тече швидше. Набагато швидше, ніж треба для того, щоб гідно оцінити їхній гумор. Але я пам’ятаю. Я, котрий незліченну кількість разів дивився в очі затурканого хлопчиська, шепочучи: «Хочу бути, як Череп…», — зустрічаю тепер погляд людини, що набагато більше нагадує череп, аніж той, хто носив колись це прізвисько. І, неначе цього замало, я — єдиний власник цяцьки, завдяки якій його так прозвали. Я можу оцінити задзеркальний гумор, бо пам’ятаю те, що я пам’ятаю, але чи ж багато хто витрачав таке море часу на спілкування з дзеркалами?
Я знаю неймовірно красиву людину, котра сахається від дзеркал, наче від чуми.
Я знаю дівчину, яка носить на шиї цілу колекцію маленьких дзеркал. Вона частіше дивиться в них, ніж навколо, й бачить усе фрагментами, в перевернутому вигляді.
Я знаю незрячого, який іноді насторожено застигає перед власним відображенням.
Я пам’ятаю хом’яка, що кидався на своє відображення з люттю берсеркера.
Так що хай мені не кажуть, ніби в дзеркалах не криється магія. Вона там є, навіть коли ти втомився і вже ні на що не здатний.
Переставши відчужуватися, я зустрічаюся поглядом зі своїм відображенням.
— Боже ж мій, — кажу я. — Ну й чудовисько… Ти би принаймні вдягнувся, братчику.
Чудовисько — голе, обдерте, з божевільними від безсоння очима, дивиться докірливо. На правій брові в нього пластир, ліве вухо відстовбурчується, багряно пломеніючи, розбита губа вкрита кіркою підсохлої крові.
Присоромлений його мовчазним докором, я відвертаюся.
— Добре, вибач. Ти красень. Просто трохи не в формі.
Підпірнувши під банний рушник, що висить на гаку, я стягую його собі на спину й зубами розправляю на плечах. Задрапірувавшись у кошлату білу тогу, виходжу з ванної.
«Декотрі живуть ніби в порядку експерименту», — сказав незрячий з приводу останніх подій. Ось тільки незрозуміло, чому бажання поекспериментувати виникає у багатьох водночас? Майже без пауз. Лорд, потім Чорний — і нарешті я сам. Простежується певна
