Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
Я завмираю, заплющивши очі, й пробую впіймати її — погань, що просочилася бозна-звідки. Щоб відчути, чим вона пахне, впіймати й повернути назад, туди, звідки вона прийшла. Але я нічого не відчуваю, крім утоми та двох безсонних ночей, які тиснуть на повіки. Хоча, мабуть, є ще запах чиїхось шкарпеток, похованих у купі черевиків і кедів. Кладовище взуття під вішалкою давно пора розібрати, поки там не завелися миші-токсикомани.
Відчиняю двері. У спальні порожньо й тихо.
Від цього вона здається меншою, хоча мало б бути навпаки. Але у нас усе не як у людей. Якщо Горбач, де б не перебував, оточений деревами, а Македонського супроводжує невидимий хор, який виводить «Лакримозу»; якщо Лорд завжди у своєму замку з порослими мохом стінами — й він лише зрідка опускає підйомний міст, а Шакал щокожної миті здатний розмножитися до півдюжини особин, і ще слава богу, що Лері не затягує сюди коридори, а Грубий чаклує тільки в глибині своєї коробки... З огляду на все це, немає нічого дивного, що наша захаращена світами спальня, опустівши, здається меншою, ніж коли всі ми тут.
Я сідаю на ліжко. Я голодний, але спати мені хочеться значно сильніше. Притуляюся чолом до прутів спинки та ненадовго задрімую. До тихого дверного стуку й шурхоту шин у передпокої.
Це Куряка.
Після Клітки він оновлений і аж світиться. Чудова людина, яка не захаращує приміщення нічим, окрім себе та своїх страхітливих питань.
Дивлюся на нього по-пташиному, одним оком. Другому заважає пластир, бо звисає з брови.
— Привіт! — вигукує він, і тут же похмурніє. — Що трапилося?
Мене трохи мучить совість. Тих, котрі повертаються з Кліток, зустрічають тріумфально. Так прийнято ще відтоді, коли ніхто не потрапляв до них за власним бажанням. Та я занадто втомився й занадто нагадую городнє опудало, щоби проробити всі необхідні рухи.
— Ми не порозумілися з Чорним. А ти як? Усе гаразд?
Рум’яний Куряка — з пухкими щоками, з блискучою гривкою аж до брів. Який пройшов випробування Кліткою. Звичайно, з ним усе гаразд — це відразу видно, але про всяк випадок я уточнюю. Клітки — погане місце. Хоч таки не найгірше в Домі, але одне з поганих. І я радий, що Куряка цього не зрозумів. Хоча взагалі-то радіти з такого приводу не прийнято.
— Чудово, — його тон підтверджує мій здогад. — Так, ніби заново народився, чесне слово! Спасибі Шакалові.
— Радий, що ти так до цього ставишся.
Він під’їжджає впритул до ліжка й насторожено дивиться на мене:
— Через що ви побилися?
Мається на увазі: як ви з Чорним примудрилися побитися? Мої можливості на цій ниві для нього — таємниця за сімома печатями, але йому все ж легше уявити в бійці мене, ніж солідного флегматика, яким, вочевидь, Куряці здається Чорний. А ще він страшенно боїться почути щось на кшталт: «Розумієш, у нас виникли певні розбіжності, малий!» — і нічого більше. Боїться, бо досить часто чує саме такого роду пояснення, і вони його пригнічують. Заважають відчувати себе дорослим. Насправді в нього є підстави остерігатися. Моя спокуса відбутися парою безсенсовних фраз — чимала. Пояснення потягнуть за собою тільки нові питання, відповісти на які я вже не зможу. Але Куряку важко відшивати.
Він простягає себе на розкритій долоні — всього, до решти — і вручає тобі, а голу душу не відкинеш геть, вдаючи, наче не зрозумів, що саме тобі дали й навіщо. Його сила в цій страшній відкритості. Таких я ще не зустрічав. І я зітхаю, розпрощавшись з надією відпочити до повернення зграї.
— Щоб ти розумів… Лорд вирішив спробувати одну штуку, «Місячну дорогу». А вплив цієї рідини на людський організм вирізняється дивовижною непередбачуваністю. Одним стає погано. Інші починають поводитися дивно. Є й такі, котрі відчувають себе абсолютно щасливими. Збоку це виглядає неприємно. Один мій знайомий після «Дороги…» почав висловлюватися віршами. Інший узагалі розучився говорити...
Куряка слухає з такою напруженою увагою, що я насилу стримуюся від спокуси переказати наслідки всіх відомих мені випадків споживання «Дороги…».
— Загалом, ти зрозумів. Пити її — значить, стати піддослідним кроликом…
Він киває:
— Я зрозумів, Сфінксе. Це наркотик. То що трапилося з Лордом?
Мигцем дивлюся на зім’ятий плед у кутку ліжка, де сидів заціпенілий дракон. Більше подібний на опудало...
— Він застиг. Перетворився на камінчик. Не реагував ні на що. До речі, не найгірша з реакцій. Головне в таких випадках — не рухати та не заважати. Але хтось повинен бути поруч. Про всяк випадок.
Куряка зітхає з полегшенням. Він не милувався п’ять годин поспіль живою скульптурою з широко розплющеними очима, не чув голосінь Лері й пророкувань Шакала. Для нього в моїй розповіді немає нічого аж такого страшного.
Я намагаюся приліпити на місце чортів пластир, потираючи його об жердини спинки, але безуспішно. Сніданок скоро закінчиться. Час ставити крапку в цій історії.
— Чорний зголосився залишитися з Лордом на час обіду. Коли ми повернулися, Лорда вже не було. Цей кретин відправив його в Могильник. Не знаю лише, чи він викликав Павуків, чи сам дотягнув. Та це й неважливо. Ось, власне, й усе.
Як я і припускав, для Куряки це — явно не все. Він дивиться настільки вражено, що я здогадуюся: щось недобре просочилося від мене до нього. Мені здається, я говорив майже без емоцій і, безумовно, далекий від того, що діялося зі мною вчора, але деякі почуття важко тримати при собі, вони так чи інакше прориваються назовні. Моя нелюбов до Чорного належить якраз до таких. Як, утім, і його нелюбов до мене. Куряці цього знати не конче, хоч у своєму випадку я, здається, запізнився. Він уже щось таке вчув.
— Я думаю, — погляд Куряки втікає, ховаючись під віями, — може, він хотів, як краще? Може, він перелякався за Лорда й вирішив, що так буде надійніше? Адже в лазареті знають, чим приводити людей до тями після... Ну, після всяких таких речей…
— Звісно. Там багато чого знають. А Чорний хотів, як краще. На його думку, краще нам обійтися без Лорда. Занадто він неспокійний.
— Ти якось дивно говориш, Сфінксе... Так, ніби Лорда там з’їдять.
Найнестерпніше в новачках те, що їм постійно доводиться пояснювати очевидні речі. При цьому відчуваєш себе дурнем. Особливо якщо ти голий і замотаний у напівмокрий рушник.
Можна, звичайно, нічого не пояснювати. Але я не прихильник такої поведінки, адже рано чи пізно всі ми стикаємося з проблемами, які виросли з недоговореного. З того, що когось із нас не так зрозуміли.
— Історії хвороб, які зберігаються у Могильнику, — мужньо починаю я, — мають спеціальні наліпки. Жовті, сині та червоні. Їх же вклеюють і в особові справи. Не буду зараз розповідати про жовті й сині, але одна червона смужка означає, що ти асоціальний і неврівноважений. Дві — що схильний до суїциду й потребуєш посиленого контролю психотерапевта. Три — що страждаєш на невиліковний психічний розлад і потребуєш стаціонарного лікування, а його Дім тобі запевнити не в змозі.
Куряка хмуриться, намагаючись пригадати, чи бачив він на своїх паперах якісь смужки. Мені смішно, хоча, бог свідок, у цьому
