Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Запитує — і відводить погляд. Пальці терзають краєчок ковдри, губи кривляться в посмішці, так ніби я вже вибухнув протестуючим кудкудаканням, перехрестився граблями й зімлів.

Чи вірю я? Дивлюся уважніше — і помічаю те, що мало впасти мені в очі відразу, якби я не відволікався вівсянкою. Він виглядає старшим. Зникли останні сліди юнацької пухкості, ніжний овал обличчя наче стесали. Лице стало жорсткішим. Тепер уже не скажеш, що йому ще немає двадцяти. Невизначеність віку — основна прикмета стрибуна — проступає в ньому так чітко, що залишається тільки вилаятися. Бо не розгледіти такого може хіба що Чорний. Моє обурення, мабуть, вгадується неозброєним оком, бо Лорд посміхається ще презирливіше:

— Ну так, звичайно. Тепер ти теж думаєш, що я збожеволів.

— Я думаю, що збожеволів сам. Що мені давно пора на звалище! Господи, не розгледіти стрибуна з двох кроків! Яким же треба бути ідіотом!

Він здивовано кліпає:

— Що сталося, Сфінксе?

Беру себе в руки. Якого біса я сюди приперся? Знищувати чужу вечерю? Знемагати від сонливості, нічого довкола не помічаючи, а помітивши, після того як тицьнули носом, лаятися? Людина поділилася зі мною найсокровеннішим, і як я на це реагую?

Заплющую очі. Про деякі речі не прийнято говорити прямо, але раз уже ти зіпсував усе, що міг, треба якось розплачуватися.

— Це була покинута місцевість, — кажу скоромовкою, не відкриваючи очей, — роздовбана траса, навколо — поля, подекуди трапляються хатинки. Переважна більшість — забиті. З основних прикмет... Ну, хіба що кафе при дорозі. Воно стримить десь там на узбіччі. По-­моєму, на нього виходить кожен другий стрибун. Деякі натикаються і на заправку, але рідше...

Паморочиться голова. Зовсім трохи, але це тривожна ознака.

— Вибач, Лорде. Про це можна довго говорити. Я не знаю, що було з тобою потім, і куди ти потрапив, але дорога на «той бік Дому» для всіх починається однаково. Тобто майже для всіх. Я вгадав?

Перестаю примружуватися. Очі Лорда зайняли половину обличчя. Як у сновиди, якого зненацька розбудили. Саме час з’явитися Янові й наткнутися на його божевільний погляд. Неспокійно озираюся на двері.

— Усе, Лорде. Зосередься. Ти нічого не чув. Дай спокій ковдрі, порахуй до ста, випий молока. Ян обіцяв зайти. Будеш так дико витріщатися, тебе нашпигують таблетками та запакують у гамівну сорочку.

Лорд судомно киває, щосили намагаючись зробити, як я порадив. Здається, навіть рахує до ста. Принаймні вираз його обличчя — відповідний. Дійшовши, за моїми прикидками, до вісімдесяти шести, він не витримує:

— Ти ж ніколи не пив нічого такого! Звідки ти знаєш?

— Дім — дивне місце, Лорде, — кажу я. — Тут у людей подібні глюки. Принаймні починаються вони подібно. І зовсім не обов’язково щось пити або жувати. Я навіть думаю, що якщо котрусь із тих сумішей, над якими в нас чаклують так звані «знавці», винести в зовнішність і кого-небудь там нею пригостити, нічого особливого не станеться. Ну, може, живіт поболить. Ні в чому не можна бути впевненим, звичайно, але мені так здається. Можливо, я помиляюся.

— То це не я збожеволів? — уже спокійніше уточнює Лорд. — Тобто не я один?

— Останнє твердження є ближчим до істини, — погоджуюсь я.

Тут нарешті з’являється Янус. Лорд старанно імітує безтурботність. Я випрямляюся, жалісливий і співчутливий, немов бабуся, що дорвалася до улюбленого внука.

— Як ви тут? — цікавиться Ян. — Ще не б’єтеся?

Ми дружно протестуємо. Подивившись на піднос із порожньою тарілкою, Ян задоволено киває.

— Можеш залишитися ще ненадовго, — каже він мені. — Півгодини, не більше.

Ян зникає.

Тепер можна стирчати в палаті у Лорда хоч до завтрашнього ранку, ніякі Павучихи не прийдуть, щоб мене звідси виперти.

— Дай цигарку! — канючить Лорд, щойно за Янусом грюкнули двері.

Лізу граблею до кишені. Вона там успішно застрягає і вовтузиться, наче дурна комаха, без ніякого сенсу. Лорд притягує мене до себе, звільняє бідну кінцівку і виймає сигарети. Запальничку ми знаходимо в іншій кишені. Я злізаю з ліжка й сідаю на підлогу спиною до тумбочки. Дружно затягуємося. Лорд — жадібно. Я — приречено.

— Розкажеш?

Певно, зверху моє похитування лисиною виглядає особливо гнітюче.

— Вибач. Не можу. Про це не говорять.

— Я чомусь так і думав. Закони Дому, щоб їх усі розперезабули, так?

— Ніяких законів. Усе виходить саме собою. Я, наприклад, не забобонний, але цілком може статися, що якщо я зараз почну ділитися з тобою враженнями, то мій наступний візит «на той бік» закінчиться не дуже добре. Правда, я в ті краї не збираюся, але хто може знати? Про такі речі ніхто нічого до пуття не знає. А базікати про те, чого не розумієш, не варто.

Деякий час ми мовчки куримо. Лінолеум піді мною поцяткований слідами ліжкових коліщаток, стіни, на метр облицьовані білими кахлями, засліплюють, відображаючи світло ламп. Я відчуваю, що я в невідповідній обстановці, в невідповідному місці та що розмовляю на невідповідні теми.

Без сумніву, тема ще не закрита. Лорд надто схвильований, щоб пригальмувати тільки тому, що я його про це попросив. Я не сумніваюсь і в тому, що так чи інакше, рано чи пізно мені це вилізе боком. Поперек мерзне, у хребет врізається ручка від шухляди на тумбочці, але моя втома перейшла в заціпеніння, я просто не в змозі зрушити з місця.

— Звідки ти знаєш про інших? — запитує Лорд. — Усе-таки хтось щось розповідає?

Це називається «підкрастися полегеньку». Начебто зовсім і не про те говоримо — але в той же час, а про що ж іще? Задираю голову, проте бачу тільки його лікоть і сизі цівочки диму. Попіл він струшує в тарілку з-під вівсянки. Варварство, та це таки краще, ніж бруднити простирадла. Заздрісно думаю, що мені свого часу ніхто нічого пояснювати не спромігся. В якій би формі я не ставив свої запитання. З якого кінця не заходив би, хоч як майстерно не підкрадався б до теми. У моєму випадку це було просто безглуздо.

— Слухай, Лорде, — кажу миролюбно. — Спробуй відповісти на своє запитання сам. Ти ж не Куряка. Подумай гарненько.

Метод Сліпого. Хоча він помер би від здивування, почувши, як я його застосовую. Він у таких ситуаціях промовисто мовчав. Мені належало розчути сакраментальне «думай сам» у його мовчанні, подумати і, дійшовши якихось висновків, тримати їх при собі. Дуже зручно. Якби Блідому довелося вчити кого-небудь плавати, він просто закинув би об’єкт навчання подалі у воду та сів би чекати. Єдиний продукт такої радикальної системи освіти — я сам, і можна тільки захоплюватися моєю живучістю.

Поки я подумки недобрим словом згадую роки свого учнівства, Лордові свінуло:

— Ніч Казок?

І похвали в системі навчання Сліпого також не заохочувалися, та все ж я — не він.

— Знаєш, як вона раніше називалася? «Ніч, коли можна говорити». Занадто прозоро, правда?

— Вірші, пісні... — бурмоче Лорд. — Хтось міг проговорюватися сп’яну. Пісні нетверезого Табакі іноді звучать дуже дивно...

Я обертаюся до нього і кладу підборіддя на край ліжка. Зручна й ризикована поза. Можна ненароком задрімати. Лорд ніколи мені цього не пробачить.

— Ну? — питаю сонно. — Ще? У тебе добре виходить.