Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

У порожній палаті він довго дивився на незастелене ліжко й ковдру, яка впала на підлогу. Потім підчепив ногою стілець і жбурнув його об стіну. Гуркіт, дзенькіт розбитої склянки, котра впала з тумбочки, перевернутий стілець — усе це трохи його заспокоїло. Із коридора долинуло стривожене квоктання сестри Агати.

— Ось, — сказав Стрибунець у стелю, — тепер мене посадять на ланцюг поряд із Вовком. І йому не буде самотньо.

На ланцюг його не посадили — ні поряд із Вовком, ні окремо. Лікар Ян відчитав його в своєму кабінеті. Лось вибачився й пообіцяв, що забере його з лазарета. Ображена сестра Агата сказала, що він хороший хлопчик, котрий потрапив під поганий вплив. Директор Дому погладив його по голові, промовивши:

— Нічого страшного не трапилося. Дитина трохи перенервувала.

— Відпустіть Вовка, — сказав їм Стрибунець.

І тільки Лось його почув.

Увечері до нього прийшло дівча в голубій піжамі, з волоссям вогненним, наче квітка маку. Такого яскраво-червоного волосся він ніколи раніше не бачив; він узагалі не думав, що воно зустрічається в дійсності. Хіба що у клоунів. Дівчинка підійшла до вікна, гордо затиснувши в руках букет незрозумілих розколошканих квітів. Голова її освітила білу палату, наче маленька пожежа.

— Привіт, — сказала вона.

Стрибунець також привітався і зліз із підвіконня.

Дівчинка поклала букет на тумбочку.

— Я — Руда.

Вуха в неї стирчали, шкіра довкола носа була червонувата, очі — несподівано чорні, в обрамленні червоних вій. Щоби розгледіти це, Стрибунцеві знадобилося чимало часу. Від її волосся було важко відволіктися. Він здивувався, що йому сповіщають очевидне.

— Я бачу, — сказав він. — Важко не побачити.

Дівчинка закрутила головою.

— Ні. Я знайомлюся, — пояснила вона терпляче. — Руда. Тепер зрозумів?

Він зрозумів.

— Стрибунець, — назвався він.

Дівчинка кивнула, розглядаючи порожню палату.

— Скучно в тебе тут, — сказала вона. — І чисто.

Стрибунець промовчав.

— Підеш зі мною? Я запрошую.

— А хіба можна? — Стрибунець сумнівався, що його пустять далі ніж за поріг після всього, що сталося.

— Не можна. Але ніхто нічого тобі не скаже, побачиш. Ходи.

Вони вийшли в білосніжний коридор Могильника, він приглушував кроки.

Матові двері відкривались і закривалися. Старшокласники в піжамах сиділи в кріслах і гортали журнали. Сестри сновигали з одних дверей в інші, ніби снігові кулі. Стрибунець ішов за Рудою, чекаючи окриків, але ніхто їх не гукав, ніхто ні про що не запитував. Вони йшли, відображаючись у скляних шафах, як у дзеркалах, — в одній за одною. Голуба піжама та біла піжама. І всюди спалахував вогонь її волосся.

Ми ніби щезли, думав Стрибунець здивовано. Ми йдемо, але нас нема. Ніхто нас не бачить і не чує. Так, ніби руде дівча зачарувало весь Могильник…

За вікнами падав сніг. Вони повернули в інший коридор, з блискучим лінолеумом, і пройшли по ньому до останніх дверей.

— Це тут, — Руда штовхнула двері.

Палата була зовсім крихітна. Три ліжка, завалені кучугурами речей. Із повноцінними звалищами журналів, зошитів, паперу, пензликів і банок з фарбою. На стінах висіли малюнки, в плетеній клітці скакав зелений папужка. Кімната нагадувала Мотлохівню і навіть пахла, як Мотлохівня. Стрибунець наступив на апельсинову шкірку й зупинився, зніяковівши. З розгону заскочивши на одне з ліжок, Руда скинула тапочки, змела на підлогу сміття, а тоді представила свого сусіда:

— Смерть.

Красивий хлопчик з бітлівською зачіскою посміхнувся й кивнув.

— Привіт, — сказав він.

Стрибунець здригнувся, почувши прізвисько.

— То це ти той самий…

Смерть знову кивнув, посміхаючись.

— Та сідай же, — покликала Стрибунця Руда, спихаючи з ліжка чергову купу речей. — Ще встигнеш надивитися.

Стрибунець сів біля неї. Про сусіда Рудої він дещо знав. Смерть був хлопчиком, який ніколи не виходив з Могильника, і про якого вихователі поміж собою говорили, що він «не жилець». Смерть був лежачий. Він не ходив і не їздив у візку. Він жив у Могильнику з незапам’ятних часів, і як Могильного мешканця Стрибунець уявляв його зеленкуватим, подібним на покійника. Інакшим просто не можна було уявити когось, хто «не жилець» уже багато років підряд. Але Смерть виявився дрібненьким і делікатним, з очима на півлиця та довгим, ніби аж вкритим лаком, темно-червоним волоссям. Поки Стрибунець його роздивлявся, Руда збирала з ковдри карти.

— Пограємо? — запитала вона. Вони зі Стрибунцем підсіли до Смерті.

На годину вони стали ворожками. Передбачили одне одному здійснення всіх бажань і щасливе майбутнє, потім карти полетіли на підлогу, а Руда, задерши піжаму, показала Стрибунцеві татуювання в себе на животі. «Татуювання» було намальоване кульковою ручкою і встигло розмазатися, але можна було розібрати щось подібне на орла з людською головою.

— Хто це? — запитав Стрибунець.

— Не знаю, — сказала Руда. — Смерть вважає, що гарпія. А взагалі-то мався на увазі грифон. Як тобі?

— Могло бути гірше, — ухильно відповів Стрибунець.

Руда зітхнула, підчищаючи пальцем розмазане чорнило.

— Бувало гірше, — зізналася вона. — У минулі рази. Художник з мене, правду кажучи, ніякий.

Вони посиділи мовчки. Смерть крутив на ковдрі апельсин. Стрибунець підшукував тему для розмови.

— А правда, що в Могильнику водяться привиди? — запитав він нарешті.

Руда закотила очі.

— Якщо ти про Білого, то ніякий він не привид. Звичайний придурок. А взагалі-то, звичайно, водяться. Тільки вони не волочаться по палатах і не бубонять усіляку дурню, як, либонь, у вас у Мотлохівні розповідають.

— А що ж вони роб­лять? — посміхнувся Стрибунець.

Руда вимогливо втупилася в Смерть:

— Що вони роб­лять, Смерте?

Той стенув плечима.

— Нічого, — сказав він знічено. — Просто іноді проходять коридорами. Пощастить, якщо взагалі їх побачиш. Вони тихі та красиві. А Білий — зовсім навпаки. Забіг у пітьмі, спіткнувся, нашумів, а потім ще й завив, як собака. Я від страху мало не вмер.

— Білий — зі старших, — пояснила Руда. — Вставляв у ніздрі запалені сигарети, загортався в простирадло та шастав палатами — лякав малих і дівчат. Потім його впіймали й кудись відправили. Він був зовсім чокнутий.

Стрибунець уявив собі жахливого чокнутого старшокласника в простирадлі та подивився на Смерть із повагою.

— Я би живим не залишився, якби таке побачив, — зізнався він. — Або штани намочив би.

— А я й намочив, — посміхнувся Смерть. — Не про все ж розповідати…

Що далі, то Смерть Стрибунцеві більше подобався.

— А ті, інші? — запитав він. — Котрі справжні. Ти їх бачив?

— Вони нестрашні, — відповів Смерть. — Я їх бачив, але не боявся. Вони нікому не шкодять. Самі колись натерпілися.

Стрибунець зрозумів, що Смерть не обманює, і відчув неприємний холодок у шлунку. Смерть або й сам божевільний, або справді бачив привидів.

— Він не обманює, — підтвердила Руда. — Він ходак, між іншим.

— Хто-хто? — перепитав розгублений Стрибунець.

— Хо-дак, — по складах повторила Руда. В її погляді відбилося розчарування. — Ти що, не знаєш, хто вони такі?

Стрибунцеві дуже захотілося збрехати, що знає. А потім він раптом згадав, що справді чув це слово. Одного разу вихователь Тріска зловив його в коридорі. Вони йшли втрьох — Тріска, Лось і Чорний Ральф — і на ходу бурхливо про щось сперечалися. Стрибунець привітався й хотів пройти мимо них, але Тріска схопив його за комір.

— Стій, дитино! — закричав він. — Ану-ну, швидко мені скажи, чи існують стрибуни й ходаки?

— А хто це? —