Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Я встаю.

— То ви мене до нього пустите?

— Ми йдемо туди. Як, по-твоєму, повинен я запитати, чи хоче він тебе бачити?

Йдемо по коридору Могильника. Він крокує — довготелесий, як біла вежа; я ледве тягну ноги, насилу поспіваючи за ним. Мене можна скрутити в джгут і використовувати замість ганчірки до миття підлоги. Звичайно, я домігся свого, але для найголовнішого, заради чого все це було затіяно, вже не залишилося сили.

Звертаємо в бічний коридор. Затримавшись біля довгої непрозорої шафи, Янус витягує з неї халат і кидає мені:

— Почекай тут. Зараз повернуся.

Я чекаю, розглядаючи композицію з кактусів у рожевих горщиках, підвішених на дротяній конструкції, яка чимось нагадує павутину. Ще одну. Цей коридорний апендикс, вистелений білим лінолеумом, виблискує під лампами, гордо демонструючи головну властивість Могильника — стерильність. Якщо мати бажання, з лінолеуму можна їсти. Але я всього лише сідаю на підлогу й притуляюся до стіни. І простим навіюванням приводжу до ладу розхитані нерви. «Ти не пацієнт, ти тут проїздом. Пробіжкою. Ти підеш звідси, коли тільки захочеш. Пам’ятай про це і терпи».

Колись давно в статті про Могильник я розколупав слово «пацієнт». Препарував його, розклав на мікрочастинки. І дійшов висновку, що пацієнт не може бути людиною. Що це два абсолютно різні поняття. Стаючи пацієнтом, людина втрачає своє «я». Стирається особистість, залишається тваринна оболонка, суміш страху та надії, болю і сну. Людиною там і не пахне. Людина — десь за межами пацієнта — чекає ймовірного воскресіння. А для духу немає нічого страшнішого, ніж зробитися просто тілом. Тому — Могильник. Місце, де відмирає дух. Страх, яким просякли тутешні стіни, є незнищенним. У дитинстві я не розумів, звідки взялася ця назва. Старші залишили його нам у спадок разом зі своїм почуттям жаху перед цим місцем. Щоб до нього дорости, знадобився час. Багато часу та страшних втрат. Підростаючи, ми ніби заповнювали нішу, вирубану до нас, але за нашою міркою. Поки не зайняли її цілком. Поки не зрозуміли сенсу всіх назв, придуманих колись, і не повторили майже всі дії, колись уже виконані. Навіть безневинний «Блюм» був чиїмось праправнуком; він цілком наше дітище — і повторення старого. Я не сумнівався: якщо знайти номери його попередників і покопирсатися в них, то спливе не один крик ненависті до Могильника, аналог мого.

Янус виходить і киває на двері:

— Можеш увійти. За чверть години зайду й перевірю, як на нього діє твоя присутність. Якщо він буде засмучений, ти тут більше не з’явишся.

— Дякую, — кажу я і заходжу.

Білість кахельних стін засліплює. Палата крихітна, одномісна. Вікон немає. Лорд сидить, накритий до колін, у потворній сірій піжамі з зав’язками біля горла. На тумбочці коло ліжка — піднос із тарілкою вівсянки та склянкою молока. Навіть ця дурна піжама Лордові личить, як, утім, геть усе, в чому мені доводилося його бачити. За теорією Табакі, Золотоголовий залишиться вродливим, навіть якщо його виваляти в лайні, а вже якісь мальовничі смола й пір’я зроб­лять його просто неперевершеним красенем. Людина, непризвичаєна до Злого Ельфа, в його присутності нітиться, похована під купою комплексів. А призвичаєна і дуже голодна може відволіктися на тарілку вівсянки. Саме це стається зі мною.

Вона прекрасна! У тарілці з облямівкою з дрібних рожевеньких квіточок, із золотистою калюжкою масла в центрі, ніжно-бежева, вже затягнута застиглою кіркою, але явно ще теп­ла... Саме як треба… Дивлюся, ніби загіпнотизований, вмираючи від бажання накинутися, з чмоканням і мурмотанням чисто вилизати тарілку, з хлюскотом висьорбнути молоко, впасти й заснути. Смішно, але що виразніше я собі це уявляю, то дужчає голод.

Навіть ноги починають підкошуватися. Ще трохи — і я впаду, як мертвий. Лорд здивовано витріщається.

— Привіт, — кидаю йому, не відриваючи погляду від вівсянки. — Як справи?

Так. Явно видно, я верзу щось зовсім не те. Які в нього можуть бути справи? Ідіотське питання. Але треба ж було щось сказати.

Лорд кривить губи.

— Які справи? Про що ти?

Мовчу. Тупо й безнадійно. Вівсянка холоне. Лорд дивиться насуплено.

— Ти часом не голодний?

Ввічливе питання. Як це мило з його боку!

— Часом — дуже, ага!

— Тоді, може…

Далі не слухаю. Ніби шуліка, кидаюся на вівсянку і знищую її. Здається, все-таки ложкою, тому що після закінчення трапези виявляю, що вона стирчить в затискачі правої граб­лі. Правда, держачком назовні, відтак не зовсім зрозуміло, як я примудрився нею їсти. Але це вже дрібниці. Усе ще трясучись від жадібності, дивом не задихнувшись, знесилено опу­скаюся на край ліжка.

— Дякую, Лорде. Це звучить банально, але ти врятував мені життя.

Лордове підборіддя здригається.

— Я помітив. Вибач, та це впадає в очі.

До мене потихеньку починає доходити комічність ситуації. Хтось, хто, як передбачалося, мав стати утішителем і підбадьорювачем, з’явився замордований, божевільними очима видивився на вівсянку та виглитав її, ледве дочекавшись запрошення. Зжер обід хворого.

— Так. Негарно вийшло, — визнаю я.

Лорд починає реготати. Я теж. Сміємося до сліз, істерично, як пара психів. Я навіть починаю побоюватися за вівсянку, але до цього справа не доходить. Веселощі обриваються так само раптово, як почалися. Лорд похмурніє.

Неприємна пауза. Те, чого я побоювався з самого початку. Між нами виростає щит. Оббитий залізними бляшками, з фамільним гербом — двоголовим вараном-переростком, на тлі трьох яскраво-червоних смуг.

— Яка сука?.. — починає Лорд тоном, від якого на гербі з’являється четверта яскраво-червона смуга: «Схильний до насилля, небезпечний, потребує суворої ізоляції».

— Чорний, — поквапливо перебиваю я, поки червоних смуг не стало п’ять або навіть, не доведи боже, шість. — І не дивися на мене так. Я також винен. Треба було трохи краще до нього принюхатися, коли він раптом зголосився посидіти з тобою. Якщо тебе це хоч трохи потішить, я його мало не відправив на той світ.

— А він — тебе, — усміхається Лорд.

— Та куди йому.

Ще одна пауза. Краще б він лаявся. Мовчати цей тип уміє так промовисто, що аж моторошно. І довго. Тож ми сидимо й мовчимо, а тиша згущується навколо задушливим хмаровинням. У ній присутнє щось дивне. Лорд радше розгублений, ніж злий. Можливо, це результат лікування, а може, щось інше.

— Що тепер зі мною буде? — запитує він, коли я вже попрощався з надією продовжити розмову.

— Не знаю. Як пощастить.

Не надто чесно, але ж не казати йому, що шансів практично немає. Я б і не зміг. Лорд, проте, аж ослаб, ніби я сказав усе як є.

— Лайно, — шепоче він. — Треба ж було так вляпатися...

Я мовчу. Власне безсилля пожирає мене. Скоро залишаться самі лише кістки. Після смерті Вовка — доволі знайоме відчуття. Свого часу виявилося, що я цілком можу з ним жити. Тепер мені доведеться пройти через це знову, втішаючи себе тим, що бувало й гірше. Принаймні Лорд залишиться живий.

— Слухай, — каже він. — Ти пив коли-небудь «Дорогу…»?

— Ні. Навіть не пробував. Ні «Дорогу…», ні «Білу веселку», ні «Чотири сходинки».

Лорд дивиться дивно. Його розпирає від бажання щось розповісти, і в той же час він боїться це робити.

— А ти повіриш, якщо я скажу, що потрапив