Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Лице вихователя наблизилося до його лиця. Очі за грубими скельцями окулярів металися, ніби щось його налякало.

— Це правда, ти не знаєш? — запитав він.

Стрибунець покрутив головою.

Тріска тут же його відпустив:

— Ось! — репетнув він. — Чуєте? Дитина не має про них ані найменшого поняття!

— Це не доказ, — кисло сказав Р Перший, і вони, всі троє, пішли далі, продовжуючи сперечатися.

Стрибунець моментально забув про цю подію. Вихователі в чомусь були не менш дивними, ніж старші. Іноді аж настільки дивними, що важко було зрозуміти їхні слова.

— Ходаки — це те ж саме, що стрибуни? — обережно запитав він Руду, боячись пошитися в дурні.

Вона обурилася:

— Ні, звичайно! То ти все-таки знаєш?

— Тільки назви, — зізнався Стрибунець.

Руда подивилася на Смерть. Той кивнув.

— Стрибуни й ходаки, — сказала вона менторським тоном. — Це ті, хто бував на вивороті Дому. Тільки стрибунів туди ніби закидає, а ходаки дістаються самі. Ходаки й назад повертаються, коли захочуть, а стрибуни не можуть. Мусять чекати, поки їх викине. Ясно тобі?

— Ясно.

Стрибунцеві нічого не було ясно, але він вирішив нізащо в цьому не зізнаватися.

— А ти? — запитав він Руду. — Ти ходак чи стрибун?

Руда спохмурніла.

— Ні перше, ні друге. Але коли-небудь обов’язково стану, — вона почала гортати журнал, що лежав на подушці, ніби їй раптом набридло говорити на цю тему.

Смерть усміхався.

— Як тобі Вовк? — запитав він. — Правда, навіжений?

— Ви знаєте про Вовка? — вражено запитав Стрибунець.

Руда відклала журнал:

— Ми все про всіх знаємо. Навіть про тих, кого тут нема. А вже про тих, хто є тут, знаємо найбільше. Ти молодець, що його заховав. Ці квіти я потягла в однієї старшої, тому що їх їй і даром не треба, в неї їх мало не сто букетів. А тобі буде веселіше, та й у палаті не так порожньо. Тільки ми забули їх у воду поставити. Тепер вони прив’януть, поки ти повернешся.

— Я думав, ви мене просто так покликали.

— Просто так нікого нікуди не кличуть, — широко посміхнулася Руда. І, помовчавши, до­дала: — Взагалі-то не тільки тому. Ще тому, що ти також трішки рудий, як і ми зі Смертю. А руді мають триматися одним косяком, ясно? Бо ми не такі, як усі, вічно нам весь вітер в очі, зав­жди нас не люб­лять. Ну, в основному не люб­лять, але бувають, звичайно, винятки. Це через те, що ми від неандертальців походимо, тобто ми їхні нащадки, а ті, котрі не руді, ті від кроманьйонців. Це в одному науковому журналі було написано, можу позичити, якщо хочеш, я його з бібліотеки потягла.

Стосовно «косяка» Стрибунець трохи засумнівався. Що це правильне слово. Але він згодний був походити від кого завгодно, якщо для Рудої це так важливо. Її думки та слова стрибали занадто швидко, теми мінялися частіше, ніж Стрибунець встигав на них реагувати, але він зауважив, що Руда чомусь аж занадто часто краде й анітрохи цього не соромиться. Потім він ненадовго відволікся, переставши її слухати, і тут же виявилося, що дарма, бо мова зайшла про Вовка.

— Це я його випустила. І ще випущу, якщо знадобиться, тому що терпіти не можу, коли людей зачиняють, а надто дітей; це просто садизм, інакше не скажеш…

— То це ти — вірна людина? — зрадів Стрибунець.

— Певно, що я. До речі, якби тебе також замкнули, можеш на мене розраховувати. Я багатьом допомагаю по-всякому. Записки передаю, навіть недозволених відвідувачів іноді ночами проводжу. Ну, й інші всякі дрібниці.

— Як це сестри тебе ще не вбили? — здивувався Стрибунець.

Руда махнула рукою:

— Вони мене не чіпають. Бояться.

Смерть хихикнув, дивлячись на дівчинку зі звичним захватом.

— Якщо її карають, я відразу дужче хворію. А мені хворіти не можна, я від цього померти можу. Мене не можна дратувати. Взагалі.

— Ага. Вони нічого не можуть мені зробити, — підтвердила Руда. — Смерть — їхній улюбленець, вони з ним носяться просто як не знаю з чим. А я — його найкращий друг. Тому мене не чіпають.

Тільки тепер Стрибунець зрозумів, звідки в палаті такий бедлам, чому Руда спокійно запрошує сюди гостей, чого ніхто не заходить перевірити, чим вони тут займаються. Зауваження й заборони сестер не мали тут влади. Виявляється, якщо ти «не жилець», то це дуже навіть вигідно, подумав Стрибунець.

Він просидів у гостях весь вечір. На вечерю вони їли апельсини. Переграли в усі ігри, які зберігалися в коробках під ліжком у Смерті, а перш ніж розійтися по палатах, затіяли бій на подушках і перевернули клітку з папугою. Пір’я покаліченої подушки, покружлявши в повітрі, опустилося на підлогу, що вже була всіяна фішками, картками, фантами та намальованими грошима.

Стрибунцеві було добре. Йому сподобались і Руда, і Смерть, хоч Руда понадміру любила командувати, а Смерть аж занадто її в усьому слухався. Повернувшись у свою порожню й темну палату, Стрибунець відразу ліг спати. Цей вечір став другим щасливим вечором у Могильнику. Одне було зле. Десь — замкнений — сидів зовсім самотній Вовк.

Уранці сестра була підкреслено холодна.

— Весь вечір бісився, як дикун. У чужій палаті, — вичитувала вона, заштовхуючи Стрибунцеві в рот ложку з кашею. — Ні режиму, ні вечері. Бачила я, що ви там витворили. Справжній свинарник. Фе!

Стрибунець жував і думав, що Руду ніхто не годує з рук і що Смерть, звичайно, також їсть сам, проте, можливо, з ними роб­лять щось інше, ще бридкіше. Сестра бурчала й супилася, а потім раптом застигла з ложкою в руці:

— Хто ж тебе водив у туалет? Чи ти не ходив? Так і терпів весь вечір?

— Я ходив, — здивувався Стрибунець. — Мені Руда допомогла.

Ложка впала на ковдру, а сестра Агата вознесла руки до стелі й видала дуже дивний звук. Стрибунець зацікавлено спостерігав за нею.

— Тобі! Великому хлопчикові! Дівчинка допомагала в такому ділі! Який сором! І ти так спокійно про це кажеш?

Лось увійшов дуже вчасно, щоби почути про жах і сором.

— Що трапилося? — запитав він.

Сестра зробилася ще злішою:

— Ні краплини сорому в цих дітей нема. Гірші від тварин!

Стрибунець похмуро дивився на кашу, яка розмазалася по ковдрі.

— Чому ви кричите? Так, ніби ви мені не допомагаєте.

Сестрі булькнуло в горлі.

— Я — жінка! — сказала вона. — І я — медсестра!

— Це ще гірше, — зауважив Стрибунець.

Сестра Агата встала.

— Ну, досить. Я йду до лікаря. Час уже закінчувати з цими неподобствами. Ви — вихователь! Вам має бути соромно за ваших вихованців!

Двері за нею грюкнули, але Стрибунець встиг почути початок монологу про те, що треба робити з такими вихователями, як Лось. Завершення він не почув. Лось серветкою зчистив кашу з ковдри й сумно подивився на Стрибунця.

— Малечо, по-моєму, сестра Агата в тобі розчарувалася. Ти занадто щирий.

Стрибунець зітхнув.

— Ми загасили світло, щоб я не соромився. І вона навіть не дивилася зовсім. Що тут такого поганого?

Лось потер чоло.

— Ось що, — сказав він, — давай домовимося: про світло ти згадувати не