Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Тепер я його слухатиму до кінця, вирішив я, тільки те, що хотів сказати Ціма, певно, виявилося таким великим, що у Ціми бризнули з обличчя сльози, і він замовк. Стало чутті лише, як дзвінко бухають Цімині сльози об стіл і як Ґзи-Бзп. зосереджено сопучи, тягне з свого кухля пиво з коньяком. Тоді я побачив, що гімназист посоловів і риб’ячими очима дивиться на мокру печатку від склянки на столі, силкуючися час від часу щось сказати, можливо, теж щось таке значуще, аж його язик ніяк того не здолає вимовити, хоч гімназист пробує часто й наполегливо і, кожного разу переконавшися, що таки не йде, береться вказівним пальцем пересувати мокрі печатки на столі на інше місце. Студент медицини, обнявши однією рукою свого мецената, а другою решту пляшок з горілкою, з великими павзами читав йому, розбиваючи на гексаметри щось медично-сексуальне, ніби тренуючи до чергового іспиту конспект з анатомії, і меценат відстукував за ним кожний гексаметр. Лише Козютка-Млодютка і віольончеліста не торкнули жодні зміни, подумав я, і тут же зробив відкриття, що на Козгатку-Млодютку вже інший одяг. Щоправда, як його одяг виглядав раніше, я не пам’ятав, однак я був твердо переконаний, що він його за цей час змінив на інший.
– Певно, що інший, – підтвердив Козютко-Млодютко, і я вирішив, що мені причулося, бож виключене, щоб Козютко- Млодютко читав мої думки, а я нібито не говорив уголос. Я мушу бути обережнішим, постановив я.
– Таки інший! – вигукнув Козютко-Млодютко, і я його побачив удруге і щойно тоді зрозумів, що він говорить з Цімою.
– А ви не цінуєте мене, – договорював Ціма. – Коли я побудував…
Назву будинку, побудованого ним, Ціма виголошував так довго, що я пригадав заголовки середньовічних книг. Щоб у наш час будинкові надавали таку довгу назву, як середньовічному трактатові, подумав я і загубив нитку, бо над моїм вухом вибухнув Козютко-Млодютко.
– Цімо, змилуйся! – волав він, – таж будинок (знову середньовічний трактат) досі ще не добудований!
– Подумаєш, не добудований! Що з того, що не добудований. Головне, що то мій плян, і то один з моїх перших великих плянів. Коли я побудував у Москві перші висотні будівлі.
– Цімо, бійся Бога, таж ім’я архітекта, чи архітектів, Що будували ці каламарі, усім відомі! Ти бодай пошукав би Щось інше, що менше знають!
– О, світе людський! – вже з досадою вигукував Ціма, – всі знають, усі знають! Нічого усі не знають, бо якби знали, то мусіли б на кожному розі кричати, що проекти всіх цих будівель зробив я, розумієте, я, і тільки з певних, переважно політичних причин, які тут довго викладати, мені довелося приховувати своє авторство. Так. Проте у вищих колах усі знали, хто справжній будівничий.
– Цімо, золотко, може, ти побудував і Кельнський собор?
– Ех ви, дрібнота! Томища ви невірні. Ви навіть укусити не вмієте, а ще й скачете на мене. Де ж бо вам. Після війни я таки дійсно ремонтував у Кельнському соботі хори, і це вам кожний посвідчить! Сам бурґомістер!
– Цімо, ти ліпше розповідж про Сталіна!
– А чому й ні? – перейшов Ціма в наступ. – Нехай правда свідчить за мене!
– Ні, Цімо, розповідж про Ґанді!
– Ні, ліпше про Сталіна!
– Дітки, не сваріться, Ціму не можна образити! Для цього він занадто великий, – заявив Ціма. – Так, занадто великий. Коли Ціма в Радянському Союзі скінчив споруджувати перші висотні будівлі, вони так сподобалися Сталінові (його, звичайно, одразу першого втаємничили, що я творець проекту цих будівель – про це знали тільки вищі кола), що Ціму запросили до Кремлю. Так, мої друзі, мене запросили до Кремлю! По мене прислали спеціяльне авто, попередивши, щоб я ніде не розголошував про ці запросини, і повезли. Я не встиг і отямитися, як ми вже прибули. Очевидно, вам відоме, що означало таке запрошення, і чого я тільки не передумав, поки мене супроводжували кремлівськими коридорами. Ну, нічого. Тримайся, Цімо, сказав я сам собі, а там побачимо. Вводять мене нарешті в освітлену залю, аж я мало не осліп від несподіванки. Заля величезна, висока. На зразок концертної. Я такі будував. Стеля – майже суцільні люстри. Рівчачок на стелі – і люстра. Рівчачок і люстра. Паркет у бухарських килимах. Посередині довгий стіл гнеться від їжі і напоїв, а за столом Сталін з своїми найближчими соратниками, які вже досить таки напідпитку. Побачивши мене, Сталін махнув рукою, щоб усі негайно вийшли, почекав, поки за всіма зачиняться двері, потім встає з-за столу і йде мені назустріч, простягаючи для обіймів руки.
– Цімо, ти, – каже, – велика людина. Як ти мені оббудував мій Союз, ай, ай, ай! Не Союз, а цукерка! От тепер ми справді Европу переплюнули! І все це виключно завдяки тобі. Про тебе, – каже, – ще через тисячоліття говоритимуть, як зрештою і про мене. Спочатку, – каже, – про мене, а тоді вже про тебе. Але навіть якщо спочатку про тебе, а тоді про мене, то й тоді я не ображуся. Ми ж бо великі. Будьмо приятелями, ми з тобою, – каже, – справжні люди. Ті, що народжуються раз на століття, та й то не на кожне.
І до мене, знаєте, як до мами рідної. А я відступив крок назад, заклав руки за спину та й відповідаю (так мені сумління веліло; думаю, пропаду, однак скажу йому правду в очі, нехай бодай раз побачить, що існують відважні люди, які його не бояться):
– Ти, – кажу, – тиран, диктатор. Що ти зробив з підвладними тобі народами? Скільки ти вимордував українців? Як я тобі подам руку?
Сталін зблід, насупив брови, а я стою і думаю: ну, прийшов мені кінець. Прощавай тепер усе. Тільки в моєму серці нема страху. Дивлюся, а Сталін себе стримує. Смика себе за вуса, мовчить, а потім ще раз так пильно глянув на мене і каже:
– Вперше зустрічаю відважну
