Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Та я все ще вагався, хоч і знав, що воно могло дуже сумно скінчитися. На мене як щось найшло. Знаєте, стою і чую, от світ тут нехай завалиться, а я не піду на жодні поступки. І уявіть собі, це моє вагання остаточно потрясло Сталіна. В його уяві настільки не вкладалося, що хтось, кого він має силу одним помахом пальця стерти з лиця землі, зовсім його не боїться, ба більше, відважується говорити йому правду в вічі, що він, абсолютний диктатор, володар шостої частини світу, повалився, як стій, переді мною на підлогу, і, валяючись і повзаючи навколо моїх ніг, благав, щоб я став його приятелем. Тут моє серце не витримало, хоч він і тиран.
– Чорт з тобою, – сказав я, – у Ціми велике серце, нехай буде по-твоєму. Гаразд, будьмо приятелями. Тільки спочатку обіцяй мені не мордувати людей (і дійсно після цього яа деякий час значно поліпшало. Люди й не знають, що то я так вплинув на Сталіна, а я не люблю хизуватися своїми чеснотами). Як тоді Сталін зрадів! Підхопився з підлоги, плеснув у долоні і велів принести вино «Чінґіс-ханка», – вино, яке вироблялося виключно для Сталіна на Кавказі, бо іншого він не пив, і ми прочаркували з ним до ранку. Я навіть зараз не пам’ятаю, як мене відвезли назад. А коли прокинувся, то побачив, що мені до готелю Сталін прислав скриньку того знаменитого вина та ще й орден Леніна, який я негайно викинув до убиральні.
– Амінь! – прокинувся раптом студент медицини, ніби повітря, яке вдихнув Ціма, переводячи нарешті дух, потрапило не в Цімині легені, а в груди студента медицини, і він ожив.
– Ой гиля, гиля, гусоньки, на став! – проспівав Козют- ко-Млодютко.
– Ні, Цімо, ні, хоч це й відсвіжений варіянт, – заїкую- чися від реготу, рвано вигукнув віольончеліст. – Цімо, ти ліпше все таки про Ґанді і як ти з ним їв устриці!
– Так, так, про устриці!
– Йолопи! – далеко, як з неба, прозвучав голос Ціми.
– Рятуйте мене! – підвівся студент медицини, і я побачив, що всі регочуть, бо в усіх відкриті роти, хоч самого реготу, мені якось не чути. У студента медицини зараз відвалиться щелепа або принаймні сприсне півголови, приготувався я і став рахувати, коли це відбудеться.
– Ніщо тебе не врятує! – ще з більшої віддалі донісся голос Ціми. – Тебе і всіх інших! Оглухи ви нещасні, де ви всі бували і що ви бачили? Ніде ви не бували і нічого не бачили!
Вам і не сняться ті бенкети, на які мене запрошували. Ніколи ви не коштували того, що я. Ніколи не припадали вам ті почесті, що мені. Я знайомий з усіма визначними людьми світу і з усіма диктаторами. Вам і не уявити, де я бував і що я робив!
Труби, вирішив я. Я справді чую труби. Це архангельські труби, подумав я, хоч голос Ціми тоненькою плівочкою, як тінева сторона звуку, ще сочився між ними. Однак де ж вони самі, спитав я себе. Я чую тільки їхні труби, а самих їх не бачу. Ага, це вони напевно дмухають там, де убивали людину на моїх очах, сам собі відповів я і встановив нагло, що, замість стелі, я бачу коло з самих облич: обличчя Ціми, студента медицини, Козютка-Млодютка, віольончеліста, мецената, пришвартовані одне до одного однаковим виразом, який мене дуже дивує, бо я звідкілясь знаю, що він там не на місці. Чого в них такі обличчя, здивувався я, і щойно тоді відчув, як Ціма силиться влити мені в рот холодну і товсту рідину.
– Пийте, пийте, – приказував Ціма, ніби його найняли в повитухи, – вам зараз полегшає. Це радикальний напій. Коли я підписав контракт будувати в Індії мости, де, до речі, і досі стоїть поставлений мені пам’ятник, цей напій рятував мене. У Джайпурі було..
Що було в Джайпурі, я так і не довідався, бо мене знудило і тільки завдяки неумотивованій і непередбаченій активності моїх ніг (я мав враження, ніби моє тіло раптом покотили по шерегові підставлених під мене у два ряди чужих ніг аж до самої убиральні) я вчасно опинився біля першої мушлі. Від того, що мій шлунок спорожнився, мені не стало легше, лише в ногах відбулася зміна. Вони зробилися трухляві: допомогові ноги, які донесли мене до убиральні, зникли, а ті, що лишилися піді мною, мої власні ноги, от-от збиралися розсипатися, аж я не наважувався ними ступати.
Коли я за деякий час повернувся до столу, студент медицини щось довго і гаряче говорив. Довго і гаряче говорили і Ціма з Козютком-Млодютком, спочатку між собою, а потім обидва проти студента медицини. Та я не встигав зосередитися На тому, що вони говорили. Мені заважала намальована голова жінки, що досі лежала на стільці, а тепер почала мелькати між товариством. Вона то визирала з-за плечей студента медицини, то з’являлася на голові в Ціми, і він робив вигляд, щ0 не помічає її, то валялася раптом поруч з кухлями, і Ґзи-Бзи замість кухля мало її не підніс до рота. Під кінець вона почала говорити ще й афоризми. Деякі з них були справді вдалі (змісту я, правда, зовсім не пригадую, однак пам’ятаю, що досить дотепні, бо я довго не міг перестати сміятися). Потім голова закотилася за спинку стільця, на якому сидів Ґзи-Бзи, і все товариство теж заговорило афоризмами. Рівночасно з афоризмами на кожному з присутніх з’явилися вінки з помідорів із крильцями, такі, як були намальовані на перегородці. Потім помідори в вінках на головах моїх приятелів почали лускатися, і з них посипалися на підлогу хмари помідорного скла. На звук битого скла в повітрі з’явився господар погребка і політав над головою віольончеліста, описуючи дуже чіткі кола. Після цього я побачив зморщені, як дві сухі риби, ноги гімназиста, що спав під столом, і ми опинилися на вулиці.
Коли на мене війнуло свіже повітря, я пригадав, що хотів ще того вечора йти на розшуки адреси, отриманої в Дома, і голосно сповістив про це товариству.
– Ми тебе самого не пустимо! – постановило товариство, і ми рушили.
Та за той короткий час, поки товариство радилося, як мені всі допоможуть, у природі сталися докорінні зміни, в наслідок чото виявилося, що пересуватися не так легко, як було спочатку.
