Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

його тремтіли від сміху, очі були серйозними. Найбільше Стрибунця здивував його одяг. Верх — від білої шпитальної піжами, низ — обтріпані сині джинси. І майже чорні від болота кеди на босу ногу. Шнурівки не зав’язані. Волосся на чолі вимазане чимось білим. Він не був подібним на хворого. І ні на кого зі знайомих Стрибунцеві хлопців. Хворим належало лежати в чистих ліжках, а ходячим і здоровим — не бігати по Могильнику й не заходити до чужих палат. Але найдивнішим було не це. Де в Могильнику (вилизаному до блиску) можна знайти стільки болота, щоб так замазати ноги?

— Снігові кроти, — замислено сказав хлопчисько. — Узимку риють тунелі, влітку перетворюються на котів. Навесні, допіру перетворившись, вилізають з-під землі й голосно верещать. Березневі кроти. У них страшенно гидкі голоси…

Стрибунець зіскочив з підвіконня.

— Ти хто? — запитав він.

— В’язень Могильника, — відповів гість. — Вирвав зі стіни кільце, до якого був прикутий, скинув іржаві ланцюги та поспішив сюди.

— Чому сюди?

— Бо я вампір, — зізнався гість. — Прийшов попити свіжої крові. Ти ж не відмовиш хворій людині, дитино?

— А якщо відмовлю?

Хлопчисько зітхнув:

— Тоді я помру на твоїх очах. У муках.

Стрибунцеві стало ще цікавіше.

— Добре. Пий. Тільки трохи. Не до смерті. Якщо ти так умієш.

— Шляхетна дитина, — сказав хлопчисько. — Сьогодні я ситий, і я відкидаю твій дар. Тіла покусаних сестер прослали мені дорогу від темниці й аж до твоїх дверей…

Стрибунець мерщій уявив, як це виглядає. Одна сестра, друга, третя… І всі вони лежать укушені, закотивши очі…

— Весело, — сказав він.

— До божевілля, — погодився гість. — Слухай, а ти мене не заховаєш? За мною женуться. З осиковими кілками.

— Заховаю, звичайно, — зрадів Стрибунець. — Тільки, — він роззирнувся в палаті, — тільки тут нема де. У тумбочці ти не помістишся. А під ліжком буде видно...

Гість посміхнувся:

— Не бійся, великодушний отроче. Старий кровопивця знає, що робить. Ти не проти, якщо твоє ліжко стане трішечки вищим?

Стрибунець закрутив головою. Хлопчисько підійшов до ліжка й повернув якусь ручку. Ліжко трохи піднялося. Гість зазирнув під нього і залишився задоволений.

— Там гумки, — пояснив він. — Зручна штука, якщо не занадто тугі, — він підійшов до Стрибунця й уважно його роздивився. — Ти мені подобаєшся, отроче, — сказав він серйозно. — А тепер попрощаємося.

— Ти йдеш, — сумно протяг Стрибунець.

Хлопчисько підморгнув. Очі в нього були карі — такі світлі, що здавалися жовто­гарячими.

— Усього лише під ліжко.

Він помахав рукою та, вставши навкарачки, зник під матрацом. Покопирсався там, чортихаючись, і щез.

Стрибунець підбіг до ліжка й прислухався. Було дуже тихо. Тільки нагнувшись аж до підлоги, можна було вловити ледь чутне дихання гостя. Стрибунець, якого гризла цікавість, повернувся на підвіконня. Якщо сестрам забагнеться перевірити палату, вони мають побачити його в звичній позі. Він поклав підборіддя на коліно та втупився в шибку, хоч і не бачив тепер ані двору, ні хлопців, які повибігали бавитися. Він боявся, що якщо хтось увійде, його зрадять палаючі щоки та стукіт серця.

У належний час за ним прийшли й відвели його в ігрову кімнату, де чекали протези та завдання, які треба було виконувати з їхньою допомогою. Стрибунець не виконав ані одного. Коли він повернувся, його чекала сестричка з обідом, відтак перевірити, чи залишився «вампір» на старому місці, не вдалося. А після обіду прийшов Лось.

— Як поживає мій учень? — запитав він, заходячи. У руках у нього був стосик книжок. У білому халаті він здавався ще вищим.

— Базікає, наче папуга, — поскаржилася сестра Агата, витираючи Стрибунцеві рот. — Майже нічого не з’їв, — вона підняла тацю, демонструючи Лосю тарілку з розпанаханим пюре й розтерзаною котлетою.

Стрибунець справді говорив без упину. Він боявся пауз і тиші. Боявся, що сестра почує що-небудь і зазирне під ліжко. Він не знав напевно, чи гість усе ще там, але не хотів ризикувати.

— Дивно, — сказав Лось, зазираючи Стрибунцеві в лице. — Він же не балакливий. Хоч і погано їсть.

— Сьогодні він балакливий, — заперечила сестра, переставивши тацю на тумбочку та накривши її серветкою. — Спробуйте самі. У мене голова розболілася від цієї дитини, від його історій. Ніколи в житті не чула стільки нісенітниць.

— Спробую.

Лось сів на ліжко та склав книжки на стілець. Стрибунець у білосніжній піжамі метляв ногами, втупившись у стелю.

— Ангелик, — розчулилася сестра. — Я вже думала, він у нас заскучав. Але сьогодні він просто розцвів. Говорить і говорить, буквально не може зупинитися.

— З чого б це? — посміхнувся Лось.

Стрибунець скоса подивився на нього та стенув плечима.

Лось раптом посерйознішав:

— Новини про втікача є? — запитав він сестричку.

Сестра спохмурніла й перейшла на шепіт:

— Ніяких. Імовірно, він уже за межами Дому. Лікар просто божеволіє. Просив вас обов’язково зайти.

Стрибунець нашорошив вуха, з робленим зацікавленням розглядаючи корінці принесених Лосем книжок.

— Обов’язково зайду, — сказав Лось. — Це серйозна проблема.

— Так, — зітхнула сестра, підводячись. — Украй серйозна. Спробуйте погодувати його. Може, вас він не забалакає до смерті.

Вона вийшла, залишивши тацю з обідом.

Лось повернувся до Стрибунця:

 — Скажи-но, малий, до тебе випадково не заходив хлопчик зі сивою гривкою, в синіх джинсах? Приблизно як ти на зріст?

— Ні, — сказав Стрибунець, чесно дивлячись Лосеві в очі. — Не заходив. А що?

— Нічого, — Лось неуважно посміхнувся до стелі. — Якщо раптом побачиш його, передай, що він усім завдає дуже багато клопоту. Мені зокрема.

Стрибунець кивнув.

— Обов’язково передам, якщо побачу. А що він зробив?

Лось навіщось підняв серветку, розглядаючи вміст таці з обідом.

— Багато всього. Вистачило б на десятьох. Ти будеш їсти?

— Ні, — сказав Стрибунець. — Може, пізніше. Зараз не хочу.

— Добре, — Лось встав. — Ходімо, вдягну тебе. Прогуляємося. Треба дихати свіжим повіт­рям час до часу.

Стрибунець знехотя сповз з ліжка. Лось вийняв з кишені клаптик паперу, розправив його й поклав на подушку.

— Лист для тебе, — сказав він. — Читай, і підемо.

Стрибунець подивився на зім’ятий листок, де красувалося одне-єдине слово: «Скучно». Знаючи Сліпого, можна було здогадатися, що це означає «мені нудно без тебе». Сліпий без нього скучає!

Стрибунець тихо зітхнув від задоволення, і листок спурхнув з ковдри, наче метелик.

— Дякую, — сказав він Лосеві. — Його там не ображають без мене?

— Не знаю, — Лось здавався втомленим. — Адже я майже нічого про вас не знаю.

Вони гуляли по лазаретному балкону, який був захищений від вітру спадистим дахом. Лось переказував новини Мотлохівні, Стрибунець слухав краєм вуха. З прогулянки Лось відвів його на другий сеанс тренування з протезами. Потім у лазаретному холі була вечірня програма по телевізору, яку дозволяли дивитися через день. Потім — вечеря з сестрою Марією (огряднішою та молодшою, ніж сестра Агата), і цього разу Стрибунець їв мовчки, переконаний, що гість давно пішов. Ні в якого вампіра не вистачило б терпіння стільки часу провисіти під ліжком.

— О дев’ятій зайду вимкнути світло, — попередила сестра. — І не сиди на підвіконні. Усе одно вже темно.

Як тільки за сестрою зачинилися двері, Стрибунець скотився на підлогу й зазирнув під ліжко. «Вампір» лежав