На дорозі - Джек Керуак
На світанку ми приїхали у Вашингтон. Це був день інавгурації Гарі Трумена на його другий термін. Велетенська виставка військової потуги проходила на Пенсиль-ванській авеню, поки ми проїжджали повз неї на нашому побитому судні. Там були Б-28-i, торпедні човни, артилерія, всілякий воєнний матеріал, який виглядав смертоносно на засніженій траві; останньою був звичайний маленький рятувальний човен – мізерний і дурний. Дін пригальмував подивитись на нього. Він з подивом хитав головою.
– Що ці люди роблять? Гарі спить десь у цьому місті… Добрий старий Гарі… Чоловік з Місурі, як я… Це, напевно, його човен.
Дін мав спати позаду, Данкел сів за кермо. Ми дали йому особливі вказівки не дуріти. Не встигли ми заплющити очі, як він уже гнав вісімдесят, з поганими гальмами і всіма іншими неполадками, він обігнав три машини відразу, саме там, де коп сперечався з мотоциклістом – він їхав у четвертій смузі чотирисмугової дороги, рухаючись у протилежний бік. Звичайно, коп з виттям сирени погнався за нами. Нас зупинили. Він наказав нам поїхати з ним у дільницю. Там був злий коп, якому відразу не сподобався Дін; він чув від нього дух в'язниці. Від вислав свою підмогу особисто поговорити зі мною та Мерілу. Вони хотіли знати, скільки їй було років, аби прокрутити ідею з актом Мена. Але у неї було її свідоцтво про шлюб. Вони відвели мене в бік і допитувались, хто спить з Мерілу.
– Її чоловік, – відповів я досить просто. їм було цікаво. І підозріло. Вони намагались аматорськи погратися в Шерлока Холмса, двічі запитуючи одне й те саме, сподіваючись, що ми проговоримся. Я сказав: – Ці два хлопці вертаються працювати на залізницю в Каліфорнії, це дружина коротшого, а я їхній товариш, на двотижневих канікулах в університеті.
Коп посміхнувся і сказав:
– Ага? А це справді ваш гаманець?
Нарешті злий коп оштрафував Діна на двадцять п'ять доларів. Ми сказали, що маємо всього сорок на всю дорогу на Узбережжя; вони сказали, що їм байдуже. Коли Дін запротестував, злий коп пригрозив відправити його назад у Пенсильванію й додати особливе звинувачення.
– Яке звинувачення?
– Ти краще не питай, яке. Ти про це не хвилюйсь, мудрий знайшовся.
Нам треба було їм віддати двадцять п'ять доларів. Проте спочатку Ед Данкел, винуватець, запропонував сісти до в'язниці. Дін над цим замислився. Коп шаленів від злості; він сказав:
– Якщо даси своєму партнеру сісти до в'язниці, я тебе відразу повезу в Пенсильванію. Ти мене чуєш? – Ми лише хотіли швидше звідти поїхати. – Ще один штраф за перевищення швидкості у Вірджинії, і ти втратиш свою машину, – сказав злий коп на прощання. Дін був червоним від люті. Ми мовчки поїхали. Це було наче запрошення вкрасти у нас гроші на подорож. Вони знали, що ми не мали ні копійки, що у нас не було дорогою родичів або когось, хто б нам переслав грошей. Американська поліція була задіяна в психологічній війні з американцями, які не можуть їх налякати паперами й погрозами. Це вікторіан-ська поліцейська сила; вона визирає із запітнілих вікон, хоче знати і може в своє задоволення придумати злочин, якого нема.
– Дев'ять ліній злочину, одна лінія нудьги, – казав Лу-їс-Фердінанд Селін. Дін був настільки злий, що хотів повернутися й застрелити копа, щойно в нього з'явиться пістолет.
– Пенсильванія! – хмикнув він. – Хотів би я знати, що це було б за звинувачення! Напевно – безпритульний; вони забирають усі мої гроші і роблять із мене волоцюгу. Цим типам так легко все дається. Вони ще візьмуть і пристрелять тебе, якщо нарікатимеш. – Нічого було робити, лише веселішати і забути про те, що сталось. Проїхавши Річмонд, ми почали забувати цю ситуацію, і скоро все мало бути краще.
Тепер у нас залишалось п'ятнадцять доларів на всю дорогу. Ми змушені були підбирати попутників і просити в них гроші на бензин. Раптом, у диких лісах Вірджинії, ми побачили на дорозі чоловіка. Дін зупинився. Я озирнувся і сказав, що він якийсь волоцюга і, напевно, без грошей.
– Ми його підберемо просто так, погнали! – Дін сміявся. Чоловік був безумним обідраним типом у окулярах, він ішов дорогою, читаючи брудну обмотану папером книжку, яку знайшов у кюветі біля дороги. Він сів у машину і продовжував читати; він був надзвичайно брудний і вкритий ранами. Він сказав, що його звати Хайман Соломон і що він обійшов усю Америку, стукаючи та, інколи, вла-муючись у єврейські двері, вимагаючи грошей: «Дайте мені гроші на їжу, я – єврей!»
Він казав, що це спрацьовувало на ура, і йому колись за це перепаде. Ми запитали його, що він читав. Він не знав. Він не дивився на титульну сторінку. Він дивився лише на текст, наче знайшов істинну Тору там, де вона й мала бути – в диких лісах.
– Бачиш? Бачиш? Бачиш? – сміявся Дін, штрикаючи мене під ребра. – Я казав тобі, що буде весело. Чувак, гнати можна з усього на світі! – Ми довезли Соломона аж до Тестамента. На той час мій брат був уже в іншому кінці міста в новому будинку. Тут ми знову виїхали на довгу похмуру вулицю з коліями, які пробігали посередині, а сумна сувора південна братія бігала біля торговельних рундуків і побутових магазинів.
Соломон сказав:
– Я бачу, що вам треба трохи грошей, щоб продовжити вашу подорож. Ви на мене