На дорозі - Джек Керуак
Соломон так і не з'явився, і ми залишили Тестамент.
– Тепер бачиш, Селе, Бог існує, бо ми постійно застрягаєм у цьому містечку, хоч би як старались, і ти мав би помітити його дивну біблійну назву і цей дивний біблійний персонаж, який нас знову примусив тут зупинитись, і всі ці речі переплітаються, як дощ, зв'язуючи всіх на світі… – Дін торохтів і торохтів; він був збуджений та сповнений радості. Для нас із ним країна була, як устриця, яку треба було відкрити, а там ховалась перлина, там точно була перлина. Ми погнали на південь, і підібрали ще одного попутника. Це був сумний малий, який казав, що його тітка – власниця продуктового магазину в Дані, Південна Кароліна, просто біля Феєтвіля.
– Коли ми туди доїдемо, випросиш в неї долар? Так? Добре! Поїхали!
Ми були в Дані за годину, у сутінках, і приїхали туди, де був магазин тітки. Це була сумна маленька вуличка, яка впиралася в стіну фабрики. Магазин там був, але тітки не було. Ми поцікавились, що взагалі наговорив цей малий. Ми запитали його, як далеко він збирався їхати; він не знав. Він усе придумав; колись у якісь давній забутій пригоді він бачив цей продуктовий магазин у Дані, і це перше, що стрельнуло в його неорганізовану божевільну голову. Ми купили йому хот-дог, проте Дін вирішив, що ми не можемо брати його із собою, бо нам потрібне місце для сну і місце для попутників, які б оплачували пальне. Це було сумною, але чистою правдою. Ми залишили його вночі у Дані.
Я поїхав через Південну Кароліну, за Мейкон, Джорд-жія, поки Дін, Мерілу і Ед спали. Вночі, на самоті, я мав свої власні думки і тримав машину біля білої смуги на священній дорозі. Що я робив? Куди їхав? Я скоро мав дізнатись. Я втомився після Мейкона і розбудив Діна, щоб той продовжив. Ми вийшли з машини подихати повітрям і раптом обидва сп'яніли від щастя, відчувши навколо нас, у темряві, пахучу зелену траву, запах свіжого перегною і теплі води.
– Ми на півдні! Ми залишили зиму!
Ніжний світанок освітлював зелені паростки біля дороги. Я глибоко вдихнув; у темряві просвистів поїзд, напрямком на Мобайл. Так само, як і ми. Я зняв свою сорочку і глибоко вдихнув. За десять миль Дін в'їхав на заправку з вимкненим двигуном, помітив, що працівник міцно спить на столом, вискочив, тихенько набрав бак, пересвідчився, що не задзвонить дзіночок, і від'їхав, немов якийсь араб з бензином на п'ять доларів для нашого паломництва.
Я прокинувся від божевільних екзальтованих звуків музики, розмов Діна та Мерілу й побачив, як пролітають величні зелені поля:
– Де ми?
– Тільки-но в'їхали у Флориду, чувак – це називається Фломатон. – Флорида! Ми летіли до величних приморських рівнин і Мобайлу; попереду повисли великі хмари Мексиканської затоки. Пройшло лише тридцять дві години з того часу, як ми попрощалися з усіма у брудних снігах Півночі. Ми зупинились на заправці, і там, навколо колонок, Дін бігав, тримаючи Мерілу на плечах, а Данкел зайшов усередину і без зайвих вагань украв три пачки цигарок. Ми знов пожвавішали. В'їжджаючи у Мобайл по довгому крутому шосе, ми зняли наш зимовий одяг і насолоджувались південною температурою. Саме тоді Дін почав розказувати історію свого життя, а за Мобайлом, на роздоріжжі, в'їхав у затор та замість того, щоб просковзну-ти повз машини, посто промчав через стоянку і поїхав далі, не збавляючи свої стійкі сімдесят миль на годину. Він продовжував свою оповідь:
– Я вам кажу, що це правда, я почав у дев'ять, з дівчиною на ім'я Мілі Мейфер за гаражем Рода на Грант-стріт, це та сама вулиця, на якій жив Карло в Денвері. Це тоді, коли мій батько ще трохи працював у Смітіз. Я пам'ятаю, як моя тітка кричала у вікно: «Що ти там робиш у гаражі?» Ой, сонце, Мерілу, якщо б я тільки знав тебе тоді! Ого! Яка ж ти, напевно, була солоденька в дев'ять». Він маніакально бубонів; засунув свій палець їй в рот і облизав його; він взяв її руку і тер нею по своєму тілу. Вона задоволено посміхалась.
Великий довгий Ед сидів, дивлячись у вікно, і розмовляв сам із собою:
– Так, сер, я думав, що тієї ночі я був привидом. – Він також думав, що йому скаже Галатея Данкел у Новому Орлеані.
Дін продовжував:
– Якось я поїхав на вантажному поїзді з Нью-Мексико просто в Ел-Ей – мені було одинадцять, я загубив свого батька на пересадці, ми всі жили в джунглях волоцюг, я був з чоловіком на ім'я Великий Ред, мій батько був п'яний у якомусь вагоні – поїзд почав рухатись – ми з Великим Редом на нього не встигли, – я місяцями не бачив свого батька. Я їхав на довгому товарняку просто в Каліфорнію, ми летіли, то був першокласний товарняк, пустельний Зіпер. Всю дорогу їхав на зв'язках – можна тільки уявити, як це було небезпечно, я був іще дитиною, я нічого не знав – однією рукою я тримав буханець хліба, а другою вчепився в гальмівну палицю. Це вам не казочка, все – чиста правда. Коли я приїхав у Ел-Ей, то був настільки зголоднілим за молоком і вершками, що пішов на роботу до молочника і першим же ділом випив дві кварти жирних вершків і все вирвав.
– Бідний Дін, – сказала Мерілу і поцілувала його. Він гордо дивився вперед. Він її любив.
Ми їхали повз голубі води Затоки, і раптом почалось хвилинне божевілля на радіо; це була діджейська передача «Джазовий курник» з Новго Орлеана – лише божевільні платівки, кольорові платівки, і діджей казав: «Не переживайте пі за що» - 3 радістю вночі попереду ми побачили Новий Орлеан. Дін тер кермо руками:
– От тепер ми спрадві гульнемо! – У сутінках ми в'їхали в гудіння вулиць Новго Орлеана. – Ох, ти тільки понюхай людей! – кричав Дін, висунувши голову у вікно, щоб понюхати: – Ах! Боже! Життя!
