На дорозі - Джек Керуак
– Е,хай йому чорт, я не можу цього зробити.
– Давай, чувак, ти ж обіцяв! – підганяв Дін.
– А що скаже Мерілу? – сказав я. – Ну, Мерілу, що ти думаєш?
– Вперед, – мовила вона.
Мерілу обняла мене, а я намагався забути, що старий Дін поруч. Кожен раз, коли я згадував, що він був тут, у темряві, слухаючи кожний звук, я міг лише сміятися. Це було жахливо.
– Нам усім треба розслабитись, – сказав Дін.
– Я думаю, я не зможу. Чому б тобі на хвилинку не піти на кухню?
Дін так і зробив. Мерілу була така чарівна, що я прошепотів:
– Чекай, ми станемо коханцями в Сан-Франциско; моє серце не тут. – Це була правда, і вона це знала. Троє дітей землі намагалися щось вирішити вночі, з усім тягарем минулих століть, що плавав у темряві над ними. У квартирі стояла дивна тиша. Я пішов до Діна, ляснув його по спині і сказав, щоб він повертався до Мерілу, а сам пішов на диван. Я чув Діна, щасливого, він щось белькотав і невпинно гойдався. Тільки хлопець, який провів п'ять років у в'язниці, може йти на такі маніакальні безпомічні крайнощі; благаючи біля джерела м'якості, збожеволівши від усвідомлення початку життя в насолоді; він сліпо бажав повернутись туди, звідки прийшов. Це результат років проглядання еротичних картинок за гратами; бачити ніжки і груди жінок у популярних журналах; аналізувати міцність сталевих келій і м'якість жінки, якої там нема. У в'язниці ти обіцяєш собі право на життя. Дін ніколи не бачив обличчя своєї матері. Кожна нова дівчина, кожна нова дружина, кожна нова дитина – додаток до його нещасної скупості. Де був його батько? Старий волоцюга Дін Моріарті, бляхар, десь на торгових поїздах, він, працюючи на побігеньках на залізниці, падає, розвалюється в темних закапелках, вилазить на купи вугілля, губить один за одним свої жовті зуби на смітниках Заходу. Дін мав повне право помирати солодкою смертю цілковитого кохання з Мерілу. Я не хотів заважати, хотів лише слідувати за ним.
Зайшов Карло і вдягнув свій халат. Цими днями він майже не спав.
– Ех! – закричав він. Він дурів від безладу на підлозі -розкидані штани і сукні, бички від сигарет, брудний посуд, розгорнуті книжки – у нас був справді фантастичний форум. Кожен день світ стогнав, кружляючи, а ми продовжували свої мерзенні вивчення ночі. Мерілу світила синяками після якоїсь сварки з Діном; його обличчя було подряпане. Це був час їхати.
Ми поїхали до мене додому, вся компанія з десяти, щоб забрати мою сумку і потелефонувати Старому Бику Лі в Новий Орлеан, з телефона в барі, де ми з Діном кілька років тому вперше говорили, коли він прийшов під мої двері вчитися писати. Ми чули ниття Бика за тисячу вісімсот миль:
– Скажіть, що ви думаєте я маю робити з цією Гала-теєю Данкел? Вона тут уже два тижні, ховається у своїй кімнаті та відмовляється говорити і зі мною, і з Джейн. Цей тип, Ед Данкел, з вами? Заради Бога, привезіть його сюди і заберіть її геть. Вона спить у нашій найкращій спальні й витратила всі свої гроші. Це вам не готель. -Дін заспокоював Бика криками і верещанням у трубку – Дін, Мерілу, Карло, Данкел, я, Іан МакАкртур, його дружина, Том Сейбрук, бог знає хто ще – всі кричали й пили пиво над телефоном, і це спантеличило Бика, який понад усе не любив хаосу.
– Добре, – сказав він, – може, ви будете більш розбірливими, коли сюди приїдете, якщо приїдете.
Я попрощався зі своєю тіткою, обіцяв повернутися за два тижні і знов вирушив у Каліфорнію.
Розділ шостий
НА ПОЧАТКУ нашої подорожі накрапав дощ і було таємниче. Я думав, що все буде однією великою сагою туману.
– Ур-а-а-а! – закричав Дін. – Починається! – Він згорбився над кермом і дав газу; всі знали, що він повернувся у свою стихію. Ми були задоволені, ми усвідомлювали, що полишали хаос і дурниці та виконували нашу єдину шляхетну функцію часу – рух. І ми рухались! Уночі, десь у Нью-Джерсі, ми прослизнули повз теємничі білі знаки, які вказували ПІВДЕНЬ (стрілочкою) і ЗАХІД (стрілочкою) та вибрали той, що на південь. Новий Орлеан! Він палав у наших головах. Від брудних снігів «морозного міста гомиків», як Дін називав Нью-Йорк, до зелені та запаху річки старого Нового Орлеана на підмитому заді Америки; далі Захід. Ед спав на задньому сидінні; Мерілу, Дін і я сиділи спереду і вели теплі бесіди про доброту та радість життя. Раптом Дін ніжно сказав:
– Тепер, хай йому чорт, слухай, усі ви, усі ми, маємо визнати, що все добре і немає жодної причини в житті, переживати і насправді нам треба зрозуміти, що для нас означало б РОЗУМІТИ, що ми всі НАСПРАВДІ ні за що не переживаємо. Чи не так? – Ми всі погодились. – Ось ми їдемо, всі разом… Що ми робили в Нью-Йорку? Давайте все пробачимо. – У нас у всіх були якісь сварки. Це позаду, в милях і намірах. Тепер ми їдемо в Новий Орлеан поглянути на Старого Бика Лі, чи це не буде просто клас, і послухайте, як завиває цей тенор – він врубав радіо на повну, машина аж тріщала, – і слухайте його історію і вбирайте справжню розслабленість і знання.
Ми погодились і підстрибували під музику. Чистота дороги. Біла смуга посередині дороги розкривалась і обіймала наше ліве переднє колесо, немов приклеєне до нашої тусовки. Дін згорбив свою м'язисту шию; посеред зимової ночі він був лише в майці і гнав машину вперед. Він наполіг на тому, щоб я вів через Балтимор для практики у вуличному русі; було б півбіди, але Дін та Мерілу також хотіли вести машину, цілуючись і бавлячись. Це було божевілля; радіо верещало на повну. Дін барабанив по дошці приладів, поки на ній не утворилась величезна вмятина; я також барабанив. Бідний «Гадсон» – повільний човен у Китай – страждав.
– О, чувак, який клас! – кричав
