На дорозі - Джек Керуак

– Ось так! – сказав Дін. – Так! – Шірінґ усміхнувся; він гойдався. Шірінґ встав із-за піаніно, з нього лився піт; це були його великі дні 1949-го, перед тим, як він заспокоївся і став комерційним. Коли він пішов, Дін показав на порожній стілець. – Порожній стілець Бога, – сказав він.

На піаніно лежав ріг; його золота тінь мала дивне відображення біля малюнка пустельного каравану на стіні за барабанами. Бог пішов; це була тиша його відходу. Всю ніч лив дощ. Це був міф дощової ночі. Від захоплення в Діна очі повилазили на лоба. Божевілля нікуди не приведе. Я не знав, що зі мною відбувається, і раптом я усвідомив, що весь час ми курили лише траву; Дін купив трохи в Нью-Йорку. Це змусило мене думати, що все вже скоро настане – момент, коли ти все знаєш і все вирішено назавжди.

Розділ п'ятий

Я ВСІХ залишив і пішов додому відпочити. Моя тітка сказала, що я марную час, тиняючись із Діном і його компанією. Я й сам знав, що так воно і є. Життя є життя, а натура є натура. Я хотів зробити ще одну фантастичну подорож на Західне Узбережжя і повернутися вчасно на весняний семестр навчання. І що це видалась за подорож! Я поїхав лише прогулятися й побачити, що ще витворить Дін, а до того ж, знаючи, що у Фріско Дін повернеться до Каміл, я хотів покрутити роман з Мерілу. Ми збиралися знову перетнути континент. Я забрав свій солдатський чек і дав Діну вісімнадцять доларів, щоб той відправив його своїй дружині; вона чекала, коли він повернеться додому і не мала ні гроша. Що думала Мерілу, я не знав. Ед Данкел, як завжди, просто йшов слідом.

Перед тим як поїхати, ми провели довгі, смішні дні у квартирі Карло. Він ходив по дому в халаті й виголошував папівіронічні промови:

– Ну, не думайте, шо я прагну припинити ваші снобські забави, але мені здається, що настав час вирішити, хто ви і що ви робитимете. – Карло працював друкарем у офісі. -Я хочу знати, що має означати все це сидіння вдома увесь день. Що це за базікання і що ви думаєте робити. Діне, чому ти покинув Каміл і підібрав Мерілу? – Відповіді не було – лише хіхікання. – Мерілу, чому ти їздиш ось так по країні та які твої жіночі наміри стосовно покрову? -Така ж відповідь. – Ед Данкел, чому ти покинув свою дружину в Туксоні та що ти робиш тут, розсівшись на своїй товстій жирній дупі? – Ед Данкел нахилив голову, щиро спантеличений. – Селе, як так сталось, що ти останнім часом просто тиняєшся і що ти зробив з Люсіль? – Він поправив халат і сів, дивлячись на нас. – Дні катастрофи ще попереду. Надувна кулька вас недовго триматиме. І справа не тільки в цьому, бо кулька – поняття абстрактне. Ви всі полетите на Західне Узбережжя і приповзе-' те назад у пошуках свого каменя.

У ці дні Карло виробив своєрідний тон, котрий, як він сподівався нагадує голос, що він його називав Голосом Каменя; ідея полягала в тому, щоб шокувати людей розумінням каменя.

– Дракона ви причепите собі на капелюх, – попердив він нас. – 3 кажанами сядете в льох. – Його божевільні очі виблискували в наш бік. З часів Дакарських Збентежень, він пройшов через жахливий період, який він називав Священною Хандрою, або Гарлемською Хандрою, коли жив посеред літа в Гарлемі та якось серед ночі прокинувся у своїй самотній кімнаті й почув «велику машину», що спускалась з неба; він ішов по 125-й вулиці «під водою» зі всіма іншими рибами. Його мозок просвітляла революція блискучих ідей. Він наказував Мерілу сидіти в нього на колінах і виконувати його вказівки. І сказав Діну:

– Чому б тобі просто не сісти і заспокоїтись? Чого ти весь час скачеш? – Дін крутився, насипаючи цукор в каву, і казав:

– Так! Так! Так! – Уночі Ед Данкел спав на підлозі на подушках, Дін та Мерілу випхали Карло з ліжка, і Карло сидів на кухні над супом із чечевиці, бурмочучи під ніс передбачення каменя. Я приходив до них і за всім цим спостерігав.

Ед Данкел сказав мені:

– Минулої ночі я пішов на Таймс-сквер і, щойно туди прийшов, зрозумів, що я – привид – це мій привид ішов тротуаром. – Він все це мені повідомив, без зайвих коментарів, з розумінням хитаючи головою. Через десять годин, посеред чиєїсь розмови, Ед сказав:

– Ага, це був мій привид на тротуарі. Раптом Дін нахилився до мене і сказав:

– Селе, я хочу щось тебе спитати – щось дуже важливе – я не знаю, як ти відреагуєш, – ми ж друзі, правда?

– Звичайно, Дін. – Він майже почервонів. Нарешті він сказав – він хотів, щоб я спав з Мерілу. Я не питав чому, бо знав, що він хотів побачити, яка вона з іншим чоловіком. Ми сиділи в барі «Ріц», коли він це запропонував; ми годину ходили по Таймс-сквер, шукаючи Гасела. Бар «Ріц» -кубло вулиць навколо Таймс-сквер; він щороку міняє назву. Якщо зайти всередину, не видно жодної дівчини, навіть у кабінках, лише натовпи хлопців, одягнутих у всілякий хуліганський одяг, від червоних сорочок до саржевих костюмів. Цей бар для проституток – хлопців, які ночами на Восьмій авеню заробляли на життя серед жалюгідних старих педиків. Дін зайшов туди з примруженими очима, щоб побачити кожне обличчя. Там були божевільні старі не-гри-геї, суворі персонажі з пістолетами, моряки з фінками, соціальні наркомани, а час від часу з'являвся добре одягнений детектив середнього віку, граючи роль букмекера; пін тусувався там як з цікавості, так і по роботі. Це було типове місце для того, щоб Дін виклав свою пропозицію. Всілякі жахливі плани народжуються у барі «Ріц» – це відчутно в повітрі – і всілякі божевільні сексуальні рутини йдуть з ними в комплекті. Ведмідь не лише пропонує малому хулігану квартиру на 14-ій вулиці, а ще й спати разом. Кінсі провів багато часу в барі «Ріц», він брав інтерв'ю у деяких хлопців; я був тієї ночі, коли в 1945-му туди прийшов його асистент. У Гасела й Карло взяли інтерв'ю.

Ми з Діном повернулися на квартиру і знайшли Мерілу в ліжку. Данкел вигулював свій привид по