На дорозі - Джек Керуак
Ми з Діном благали про гучну ніч у Новому Орлеані, та хотіли, щоб Бик показав нам місто. Він відразу розкритикував нашу ідею:
– У Новому Орлеані дуже нудно. Ходити в кольорові квартали – незаконно. Бари надзвичайно нудні.
Я сказав:
– Напевно в місті є справді ідеальні бари.
– В Америці не існує ідеального бару. Ідеальний бар -це щось за межами нашої свідомості. У 1910-му бар був місцем, де чоловіки зустрічались після або під час роботи, там була лише довга стійка, мідні перила, плювальниці, піаніст, декілька вікон, бочки з віскі по дестять центів за чарку та бочки пива по п'ять центів за кухоль. А зараз усе, що там є, – хром, п'яні жінки, педики, напривітні бармени, нервові власники, які весь час патрулюють приміщення, думаючи про свої шкіряні крісла і закон; багато крику в неправильний час і мертва тиша, коли зайде якийсь назна-йомець.
Ми сперечалися про бари:
– Добре, добре, – сказав він, – я поведу вас увечері в Новий Орлеан і покажу, що маю на увазі. – І він навмисно повів нас у найнудніші бари. Ми залишили Джейн із дітьми; вечеря закінчилась; вона читала оголошення про роботу в новоорлеанській «Таймс-Пікаюн». Я запитав чи вона шукала роботу, вона відповіла, що це найцікавіша частина газети. Бик поїхав з нами в місто, продовжуючи говорити:
– Не нервуйся, Діне, ми туди доберемся, я сподіваюсь; гоп, ось і пором, не треба в'їжджати просто в річку. – Він тримався.
Дін став гіршим, і Бик мені зізнався:
– Здається, він прямує до своєї ідеальної долі – ком-пульсивний психоз з каплею психопатичної безвідповідальності та жорстокості. – Він косо зиркнув на Діна. -Якщо поїдеш у Каліфорнію з цим божевільним, то ніколи не виживеш. Чому б тобі не залишитись у Новому Орлеані зі мною? Будемо ставити на коників, там, у Гретні, і розслаблятись на моєму дворі. У мене гарний набір ножів, і я вже будую мішень. В центрі також є гарненькі лялечки, якщо звичайно, це ще тобі до смаку. – Він шморгнув носом. На поромі Дін вискочив, щоб нахилитися над перилами. Я пішов за ним, а Бик так і сидів у машині, шморгаючи носом. Тієї ночі над коричневими водами розлігся таємничий туман; попереду горів Новий Орлеан яскравим помаранчевим світлом, темні кораблі стояли на вході в місто – каравели, закутані в туман та привиди, іспанські балкони і розфарбовані напівкаюти, а ближче стояли сухо-вози зі Швеції та Панами. Посеред ночі горіло світло порому; ті ж самі негри засипали вугілля і співали. Старий Великий Слім Газард колись працював матросом на алжирському поромі; я згадав Місісіпі Джина; і поки річка текла із серця Америки під яскравими зорями, я знав, знав, наче божевільний, що бсє, що я знав і знатиму, стало єдиним. Дивно подумати, що тієї ночі, коли ми перепливали на поромі з Биком Лі, дівчина покінчила життя самогубством, стрибнувши у воду; це сталось чи до нас, чи то після нас; ми прочитали про це в газеті наступного дня.
Ми пройшлися всіма нудними барами французького кварталу зі Старим Биком і повернулись додому опівночі. Тієї ночі Мерілу зірвалася з ланцюга – вона попробувала чай, колеса, бенні, кір і навіть попросила Бика дати їй М., чого він, звісно, не зробив; проте він дав їй мартіні. Вона була настільки накачена всілякими речовинами, що просто завмерла на веранді. У Бика була чудова веранда. Вона обгортала будинок; у місячному сяйві, біля плакучих верб, будинок нагадував старий південний маєток, який пережив свої кращі дні. Джейн сиділа у вітальні та читала оголошення про роботу; Бик ширявся у ванні, прикусуючи свою чорну краватку і забиваючи голку в свою нешасну руку з тисячами дір; Ед Данкел розлігся з Галатеєю у величезній спальні, яку Старий Бик і Джейн ніколи не використовували; Дін крутив косяка; а ми з Мерілу розігрували південних аристократів.
– Ох, міс Лу, цього вечора ви виглядаєте просто неперевершено.
– Ох, дякую вам, Кроуфорде, я безмежно вдячна за ваші щирі слова.
На кривій веранді постійно гримали двері – персонажі нашої сумної драми американської ночі визирали, щоб дізнатися, де інші. Нарешті я наодинці пройшовся до дамби. Я хотів сісти на брудний берег і подивитися на Місі-сіпі; натомість я дивився на неї через металевий пліт. Що ж буде, коли відділити народ від його річок? «Бюрократія!» – сказав би Старий Бик; він сидить із Кафкою на колінах, над ним горить лампа, він шморгає носом. Його старий будинок скрипить. А величною чорною рікою пливуть уночі величезні колоди з Монтани.
– Все це бюрократія. І профспілки! Особливо профспілки! – Але темний сміх лунає знову.
Розділ сьомий
Я ПРОКИНУВСЯ вранці і знайшов Старого Бика та Діна у дворі. Дін допомагав Бику в комбінезоні з бензоколонки. Бик знайшов величезний шматок гнилого дерева і відчайдушно витягав із нього маленькі цвяхи. Ми дивилися на цвяхи; їх було мільйон; вони нагадували маленьких черв'ячків.
– Коли я витягну всі ці цвяхи, то зроблю собі полиці, які протримаються тисячу років] – сказав Бик, кожна його кістка тремтіла від хлоп'ячої радості. – Ох, Селе, ти розумієш, що полиці, які зараз роблять, не витримують і шести місяців під вагою якогось барахла, або взагалі розвалюються? Те ж саме з будинками, те ж саме з одягом. Ця сволота придумала пластмасу, з якої можна робити будинки вічними. І колеса. Щороку американці мільйонами себе вбивають через браковані колеса, які нагріваються на дорозі і вибухають. Вони можуть робити колеса, які ніколи не вибухають. Те ж саме з зубним порошком. Є певна жуйка, яку вони придумали і нікому не показують, і коли її жуєш у дитинстві, то в житті не матимеш карієсу. Те ж саме з одягом. Вони можуть робити одяг, який не зношується вічно. їм подобається робити дешевий одяг, щоб усі продовжували
