На дорозі - Джек Керуак

– Та річ у тім, що ми не розуміємо наших жінок; ми їх звинувачуємо, а провина – наша, – сказав я.

– Але не все так просто, – застеріг Дін. – Мир настає раптово, ми не розуміємо, коли це стається, – чуєш, чувак?

Він вів машину через Нью-Джерсі нервово й повільно; на світанку я в'їхав у Патерсон, поки він спав позаду. Ми приїхали додому о восьмій ранку, знайшовши Мерілу та Еда Данкела, які докурювали бички з попільнички; вони не їли з того часу, як ми з Діном поїхали. Моя тітка купила їжу і приготувала вражаючий сніданок.

Розділ четвертий

ТЕПЕР настав час, щоб Західна Трійка знайшла собі нове житло у справжньому Мангетені. Карло жив у квартирці на Йорк-Авеню; вони заселялись того ж вечора. Ми з Діном спали увесь день і прокинулись, коли величезна снігова буря залетіла на Новий 1948-й рік. Ед Данкел сидів у моєму кріслі-качалці, розповідаючи про минулий Новий Рік.

– Я був у Чикаго. Не мав ні копійки. Я сидів у готелі на Норт-Кларк-стріт і відчув найсмачніший запах з пекарні внизу. Я не мав ані цента, проте пішов униз і поговорив з дівчиною, яка там працювала. Вона задарма дала мені хліба й кавових тістечок. Я повернувся до себе в кімнату і з'їв їх. Усю ніч просидів у своїй кімнаті. Якось у Фар-мінгтоні, Юта, коли я працював з Едом Уолом – знаєш Еда Уола, сина фермера у Денвері? – я був у ліжку і раптом побачив свою покійну маму в кутку, осяяну світлом. Я сказав: «Мамо!» Вона зникла. Я весь час маю видіння, – сказав Ед Данкел, хитаючи головою.

– Що ти робитимеш із Галатеєю?

– Ай, побачимо, коли доберемося в Новий Орлеан. А ти як думаєш?

Він почав зі мною радитись; одного Діна було замало. Та хоч як він це обмізковував, він уже був закоханий у Галатею.

– Що ти з собою робитимеш, Еде? – запитав я.

– Не знаю, – відповів він. – Я просто рухаюсь далі. І придивляюсь до життя. – Він це повторив, наслідуючи вчення Діна. Він не мав жодної мети. Він згадував ту ніч у Чикаго й кавові тістечка в самотній кімнаті.

Надворі кружляв сніг. У Нью-Йорку мала відбутися величезна вечірка; ми всі туди пішли. Дін спакував свою поламану валізку, поклав її в машину, і ми вирушили вперед назустріч грандіозній ночі. Мою тітку гріла думка про те, що наступного тижня її мав навідати мій брат; вона сиділа з газетою й чекала на трансляцію Нового Року із Таймс-скверу. Ми влетіли в Нью-Йорк, сковзаючись на льоду. Я ніколи не боявся, коли за кермом був Дін; він міг контролювати машину за будь-яких обставин. Радіо було полагоджене, і тепер божевільний боп поліпшував нам настрій усю ніч. Я не знав, куди все це йшло, та мені було байдуже.

Саме тоді, мене почала переслідувати одна думка. Ось що воно було – я щось забув. Я збирався прийняти якесь рішення перед приїздом Діна, і тепер воно цілковито вилетіло з моєї голови, але все одно крутилось на кінчику язика. Я весь час клацав пальцями, намагаючись згадати. Я навіть говорив про це. Я навіть не міг сказати, чи це було справжнє рішення, чи просто якась забута думка. Це мене переслідувало, дивувало й мучило. Це було пов'язане з Таємним Мандрівником. Ми з Карло Марксом якось сиділи разом, навпроти один одного, на двох стільцях, і я йому розповів про мій сон, у якому дивна арабська персона йшла за мною по пустелі; я хотів від неї втекти; нарешті вона мене перегнала перед входом у Захисне Місто.

– Хто це? – запитав Карло. Ми це обдумали. Я запропонував версію, що це – я, вдягнений у саван. Щось не те. Щось, хтось, якийсь дух переслідував усіх нас через пустелю життя і рано чи пізно мав нас наздогнати перед тим, як ми доберемося до раю. Звичайно, зараз, коли я це згадую, то розумію, що це лише смерть – смерть нас наздоганяє перед раєм. Єдине, чого ми прагнемо все наше життя, що змушує нас стогнати й переживати різноманітні болі, – це пам'ять якогось загубленого райського щастя, яке, мабуть, ми пізнали в утробі, і його можливо повторити лише через смерть. Але хто хоче помирати? Серед потоку подій я весь час про це думав. Я розповів це Діну, і він одразу впізнав у цьому просте бажання чистої смерті; і оскільки жоден із нас не житиме заново, він доволі справедливо не хотів мати нічого спільного з цим, і я з ним погодився.

Ми пішли шукати тусовки моїх нью-йоркських друзів. Там теж цвітуть божевільні квіточки. Спочатку ми рвонули до Тома Сейбрука. Том – сумний, привабливий хлопець, милий, щедрий і компромісний; час від часу на нього раптово нападає приступ депресії, і він тікає, не сказавши нікому ні слова. Цього вечора він нетямився від радості:

– Селе, де ти знайшов цих абсолютно прекрасних людей? Я ніколи не зустрічав когось подібного.

– Я знайшов їх на Заході.

Дін дурів; він включив джазову платівку, схопив Мерілу, міцно її притискав і відскакував від неї під біт музики. Вона робила те саме. Це був справжній танець кохання. З'явився Іан МакАртур з величезною тусовкою. Почалися вихідні Нового року, які тривали три дні та три ночі. Грандіозний натовп сідав у «Гадсоні» і крутився засніженими нью-йоркськими вулицями, з вечірки на вечірку. Я привів Люсіль з її сестрою на найбільшу вечірку. Коли Люсіль побачила мене з Діном і Мерілу, її обличчя почорніло -вона відчула божевілля, в яке вони мене затягли.

– Ти мені не подобаєшся, коли ти з ними.

– Ай, усе нормально, просто дурня. Ми живемо один раз. Нам весело.

– Ні, все це сумно і мені це не подобається.

Потім до мене почала залицятись Мерілу; вона казала, що Дін повернеться до Каміл і вона хотіла, щоб я був з нею:

– Вертайся з нами в Сан-Франциско. Ми житимемо разом. Я буду для тебе гарною дівчинкою. – Але я знав, що Дін любить Мерілу, і я також знав, що Мерілу робила це, щоб заставити Люсіль ревнувати, і мені все це було ні до чого. Та хай там як, я облизував губи від розкішної білявки. Коли