На дорозі - Джек Керуак

Повітря у Новому Орлеані було солодке, наче вкрите шовковими простирадлами; і як тільки твій ніс забуває сухі морози північної зими, чути запах річки, і, справді, чути запах людей, і бруду, і цукрового сиропу, і всіляких тропічних ароматів. Ми підскакували на сидіннях.

– Поглянь на неї! – кричав Дін, показуючи на іншу жінку. – Ох, я люблю, люблю, люблю жінок! Я вважаю, жінки – прекрасні! Обожнюю жінок.

Він плюнув у вікно; він стогнав і хапався за голову. Величезні краплини поту котилися з його чола від чистого звуження і втоми.

Ми застрибнули на алжирський пором і почали перепливати річку Місісіпі.

– Тепер ми всі мусимо вийти й розглянутись на річку й людей і нюхати світ, – наказав Дін, наряджений в окуляри й цигарки, вискакуючи з машини, немов лялька.

Ми прямували за ним, ми сперлись на перила й дивились на могутнього коричневого батька води, що ллється із середини Америки, немов потік зламаних душ,

- переносячи стовбури Монтани, глини Монтани, долини Айови і все, що затонуло у Трі-Форкс, де в кризі народжуються таємниці. Туманний Новий Орлеан мерехтів на іншому боці; старий сонний Алжир, замотаний у ліси, підштовхував нас із іншого. Негри працювали в пообідній спеці, заправляючи печі порому, які палали червоним і надавали пашим колесам своєрідного запаху. Дін їх роздивлявся, стрибаючи на спеці. Він бігав по палубі, вгору-вниз, у своїх обвислих під животом штанях. Раптом я побачив, як він потягується на містку. Мені здалося, що в нього виростуть крила і він полетить. Його божевільний сміх лунав по всьому судну: «Хе-хе-хе-хе-хе!» Мерілу була з ним. Він за хвилину все оббіг, повернувся з історією про все навколо, застрибнув у машину і, коли всі збирались, ми просковз-нули вперед у вузькому коридорі, об'їхали дві чи три машини та помчали в Алжир.

– Куди? Куди? – Дін весь час кричав.

На заправці ми вирішили привести себе в порядок і дізнатись, де був Бик. Маленькі діти гралися на лінивому заході сонця; дівчата проходили повз нас, у банданах, котонових блузках і з оголеними ногами. Дін побіг вулицею, щоб усе побачити. Він роздивлявся навколо, він кивав і чухав свій живіт. Великий Ед сидів у машині в шапці, натягнутій на очі, і усміхався Діну. Я сидів на крилі авто. Мерілу була в жіночому туалеті. З густих берегів, де з патичками рибалили десятки чоловіків, і з дельт, які тяг-лися повз червоні землі, велика згорблена річка обгортала Алжир, немов змія в безіменному оркестрі звуків. Сонний півострів Алжир із бджолами й нетрями, можливо, колись зникне під водою. Сонце котилося в бік, комахи розлітались, страшні води неймовірно стогнали.

Ми пішли до будинку Старого Бика Лі, який знаходився на околиці міста біля греблі річки. Будинок стояв при дорозі, яка перетинала болотяне поле. Це була стара роз-валюха з розбитою верандою і плакучими вербами у дворі; трава була по пояс, стара загорожа похилилась, сараї цілковито розвалилися. Не було ні душі. Ми заїхали просто на подвір'я і побачили старі балії на задній веранді. Я виліз з машини й підійшов до дверей. Джейн-Лі стояла в дверях, мружачись від сонця.

– Джейн, – сказав я. – Це я. Це ми. Вона відповіла:

– Так, я знаю. Бика нема. Це не вогонь горить там далі? – Ми удвох подивились в бік сонця.

– Ти маєш на увазі сонце?

– Яке в біса сонце – я звідти чула сирени. Ти що, не бачиш таке дивне світло? – Це було на боці Нового Орлеана; не небі висіли дивні хмари.

– Я нічого не бачу, – відповів я. Джейн шморгнула носом:

– Той самий старий Парадайз.

Так ми привітались після чотирьох років; Джейн раніше жила зі мною і моєю дружиною в Нью-Йорку.

– А Галатея Данкел тут? – запитав я. Джейн продовжувала шукати свою пожежу; у ті дні вона з'їдала по три банки бензедрину в день, її лице, колись пухке, германське й гарненьке, стало закам'янілим, червоним і хворобливим. У Новому Орлеані вона підхопила поліомієліт і почала трошки шкутильгати. Дін і компанія покірно вийшли з машини й відчули себе більш-менш вдома. Галатея Данкел покинула своє вельможне ув'язнення за будинком, щоб зутріти свого мучителя. Галатея – серйозна дівчина. Вона була бліда й заплакана. Великий Ед, пробіг рукою по своєму волоссю і привітався. Вона незворушно дивилась на нього.

– Де ти був? Навіщо ти це зі мною зробив? – Вона люто глянула на Діна; вона знала, що до чого. Дін геть на неї не зважав; тепер він хотів лише їсти; він запитав Джейн, чи в неї щось є. І тут почався хаос.

Бідний Бик приїхав додому у своєму старому техаському «Шеві» і побачив, що в його дім вдерлися маніяки; тим не менше, він мене привітав з приємним теплом, якого я давно не сподівався. Він купив цей будинок за гроші, які заробив, вирощуючи чорну квасолю в Техасі зі своїм університетським товаришем, батько якого, божевільний па-ретик, помер і залишив величезний статок. Бик діставав лише п'ятдесят доларів на тиждень від своєї сім'ї, що було непогано, якщо б щотижня він не витрачав стільки ж на наркотики – і дружина йому теж влітала в копійку; запи-хаючи в себе бензедрину на десять доларів у тиждень. їхні витрати на харчі були найзлиденнішими в країні; вони майже ніколи не їли; не їли також їхні діти – їм було все одно. Вони мали двох чудових діток – Доді, восьми років, і маленького однорічного Рея. Рей бігав голий по двору -маленьке біляве дитя веселки. Бик називав його «Мале Чудовисько», на честь В. К. Філдса. Бик заїхав на подвір'я і вивалився з машини, втомлено підійшов у сонцезахисних окулярах, фетровій шапці, пошарпаному костюмі – довгий, підтягнутий і лаконічний – і сказав:

– О, Селе, нарешті ти сюди доїхав; ходімо всередину та вип'ємо.

Про Старого Бика Лі можна розказувати всю ніч; досить підкреслити, що він був учителем, і також можна сказати, що він мав повне право навчати, бо весь свій час учився сам; і те, чому він навчався, він називав «факти життя», які він учив не лише через потребу, а тому, що хотів. У свій час, він протягнув своє довге худе тіло через усю Америку та більшу частину Європи й Північної