Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Тисяча перший день? — промимрив Грушевський, поспішаючи заховатись за календарний ефект, щоб мати час ще подумати. — Невже — тисяча перший? Хто б подумав! Скажіть, будь ласка, — тисяча перший!..

І раптом його осінило. Геніальні думки завжди приходять несподівано.

Він розпустив бороду на два бакени — що означало в нього хвилину особливо урочисту — і величаво промовив:

— Поважний і вельмишановний пане, мсьє! Прошу інформувати ваш високий уряд, що — тільки бажання, домагання й претензії української Центральної Ради будуть задоволені, — то перше, що ми маємо на меті, це — утворити національну українську армію. Російська армія, — тут Грушевський посміхнувся, і була ця посмішка сповнена зверхності і тонкого виразу презирства, — неспроможна воювати: впавши в революційну анархію, вона розкладається. Вона вже розклалась, мсьє! — навіть скрикнув Грушевський і підняв палець вгору, як робив завжди на своїх лекціях, коли от–от мав вже виголосити резюме, яке студентам належить занотувати в свої студійні зошити. — Бо вона втратила національні інтереси, мсьє! Ті інтереси, на сторожі яких її поставив царський уряд. Царський уряд пішов, — і національних інтересів не стало. А військо молодої української держави буде запалене саме ідеєю оборони національних інтересів. Бо воно й постане саме з них і для їх ствердження. Українське військо буде відмінною бойовою одиницею — незламною та героїчною. Українська армія воюватиме — запевняю вас, мсьє!

На цьому Грушевський закінчив. Він, правда, не сказав, проти кого збирається воювати українська армія. Але ж розмова була дипломатична, і в такій розмові кожне зайве слово — необачне, а багатослів'я — небезпечне.

А щоб посилити ще ефективність своєї заяви, Грушевський хутко підбіг до письмового столу, вхопив чималеньку купу телеграфних бланків, покладених йому секретаркою під час недавньої доповіді, і ефектним жестом кинув їх на круглий стіл перед представником Франції.

— Будьте ласкаві, мсьє! Вуаля! Депеші. З військових частин російської армії — від солдатів та офіцерів–українців. З Північного фронту, Західного, Південно–Західного, Румунського і Турецького, — з усіх фронтів… Будь ласка: з гарнізонів Петрограда, Москви, Смоленська, Мінська, Томська, Омська, Царицина, Батума, Баку… Офіцери й солдати–українці розкладеної російської армії — батальйони, полки, бригади й дивізії — вимагають організувати з них українські національні частини. Перекажіть це, прошу вас, вашому високоповажному урядові, зокрема — мсьє Клемансо та президенту Пуанкаре! Вуаля, мсьє! Муа, же Ді ту…

Грушевський вклонився.

Мсьє Енно вклонився теж.

— Времан, мсьє: се ту!.. Між нами, справді, сказано все. Я можу сьогодні ж з легким серцем відбути до Парижа!

Грушевський вийняв з кишені хусточку, щоб витерти з чола рясний піт, та хусточка вислизнула йому з–між пальців. Мсьє Енно мерщій нахилився і галантно підхопив її. Одначе від надто рвучкого поруху вічне перо «Монблан», яке стирчало з його жилетної кишеньки, брязнуло на підлогу. Грушевський і собі похапцем нахилився за пером. З милою посмішкою мсьє Енно подав Грушевському хусточку, Грушевський, з такою ж посмішкою, подав мсьє Енно його стило.

— Моє поважання, мсьє!

— Ідіть здорові, Боже помагай!

Мсьє Енно стрільнув своїми чорними тарганячими вусиками на Софію Галечко — вона вже з'явилась на порозі, неначе чула крізь двері, що розмову скінчено, або й підслуховувала її, — і перший посланець світу до майбутньої української держави зник з українського горизонту так само бистро, як і об'явився півгодини перед тим.

Поїзд Петроград — Київ прибув, але тільки за півгодини карета київського греко–православного митрополита — люб'язно, на прохання Грушевського позичена під митрополита львівського, греко–католицького, — спинилась у тіні квітучих каштанів перед будинком на Володимирській, 57.

Софія Галечко з'явилась на порозі кабінету.

— Святий отець! — в екстазі прошепотіла вона.

І ту ж мить — тут же біля порога — вона вклякла навколішки, згорнула руки на грудях і похилила голову, втупивши очі долу: благочестива католичка, нехай хоч якого чистого життя буде вона, не може бути безгрішною, а закон католицького обряду не дозволяє грішникові зводити очі на праведного володаря душі твоєї, святого владику.

З–за одвірка випливла велетенська постать митрополита.

Постать митрополита була, справді, не тільки велична, але й величезна. Був він на голову вищий від усіх, руки мав — мов дишла, ступні ніг — номер сорок дев'ять: граф змалку хворів на тяжку форму елефантизму, тобто так званої «слонової недуги».

Шептицький був у чорній рясі з чорним капюшоном, підбитим білим шовком, і в лівій руці тримав патерицю з великим золотим хрестом–набалдашником.

Митрополит звів праву руку і звичним рухом чи то перехрестив, чи то покропив благодаттю вкляклу перед ним жіночу постать у військовому мундирі, — і уста по–божниці впіймали «на льоту» святу длань і цмокнули її з виляском.

Грушевський в цю хвилину вже чимчикував чимдуж через простори свого кабінету — назустріч високій духовній особі.

Він придибав перед очі митрополита в ту мить, коли цьвохнув поцілунок його секретарки, і рука митрополитова, од смикнувшись, майнула в повітрі.

І тоді митрополит тим же рухом — недбало, але величаво і навіть елегантно — простяг руку вперед і тицьнув до уст професорові Грушевському.

Грушевський остовпів.

Вже з півстоліття — з тих пір, як у молодших