Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Метек розпитував його про Зосю. Вони ж мали зустрітися в Ольштині? Клем зиркав підозріливо, проте обличчя товаришів були стоїчно спокійні, і він визнав за можливе поплакатись.
— Знаєте, щось вона забагато на всякі штани поглядає... Це прозаїчно, у жінки має бути щось романтичне.
— Якби ж то були твої штани...— підкинув Метек, бо Клем раптом замислився і замовк.
— Та й мої і не мої... Вона була в Ольштині, зустрілися в кав’ярні на Старому Ринку.
— Ну й що?
— Прийшла, трохи запізнилася. А втім, у неї було мало часу. Домовилися на другий день піти в кіно. Скільки я мав клопоту з квитками, коли б ви знали! Нарешті чудом дістав у спекулянтів.
Метек розуміюче глянув на Едека: торгівля, як видно, йде далі.
— Уявіть собі,— в голосі Клема забриніло обурення,— прийшла з якимось піжоном, штани як дудочки, коротесеньке пальтечко, на голові — берет млинчиком.
Далі Метек не міг лишатися серйозним. Штовхаючи Едека в бік, аж затрусився, стримуючи сміх.
— А ти, мабуть, збирався запросити її потім до себе, щоб показати свої вірші, га? Признайся...
— Дурниці ти говориш. Я серйозно ставлюся до жінок. Але чого ви знову іржете? Ех, нічого я більше не казатиму...
— Розказуй, Клем, розказуй, тобі полегшає.
— Знайомить із тим піжоном, каже, що то її двоюрідний брат по матері. А мені яке діло — брат чи не брат, хоч би то був і рідний батько — мені він не потрібен. Я думав, що ми його сплавимо, у мене було тільки два квитки. Але він зараз же десь метнувся й дістав третій. Ну нічого, хай собі сидить десь в іншому ряду. А вони...— Тут поет спалахнув од сорому.— Вони так обвели мене круг пальця — мовляв, ти короткозорий,— що я сидів попереду, через три ряди від них, сам, і тільки часом чув, як вона сміється. І знаєте, сміється саме там, де, за фільмом, це було зовсім недоречно...
— Ой-ой, їй-богу, не витримаю... Оце так двоюрідний брат, ха-ха-ха!
— Я теж думаю, що то, певно, був не двоюрідний брат.
— Ну й що далі, що далі, Клем?
— Ну й нічого. Коли вийшли, я одразу ж попрощався, був страшенно злий. Але Зося шепнула мені, щоб завтра ввечері я був у тій самій кав’ярні на Старому Ринку. Уявіть собі, навіть не прийшла, щоб вибачитись. Я пориваю з нею всякі стосунки. Якщо тут і можна з якою дівчиною розмовляти, то, мабуть, тільки з Вікою,— заявив він.
— Ого, а тут тобі, для різноманітності, Едек поплутав карти. Цим разом як двоюрідний брат по батькові...
— Дайте спокій! Яке мені до неї діло? Даю Клемові своє благословення,— поквапливо кинув Едек, але в глибині душі щось його кольнуло.
— А крім того... Крім того, я хочу написати збірку оповідань про ліс, про людей і звірят, які тут живуть... Думаю спробувати силу в прозі. Як ви вважаєте?
Хлопці здвигнули плечима. Надто далекі від них були таємниці творчості.
Тоді Міхал, ніби мимохідь, кинув Едекові сердито:
— Ти як побув у міліції, то повернувся трохи спокійніший. А тепер уже вивітрилось із голови, знову шумиш...
— Гляди, Міхал, бо я тобі...
— Ага, бере за живе!
Справді, брало.
Едек мусив визнати, що Міхал каже правду. До лісництва він повертався тоді дуже пригнічений. Неприємна зустріч з Вікою ще більше поглибила той настрій. Залєський не знав, як зустріне його пан Гасинець. Міг сподіватися найгіршого, навіть того, що його витурять, як собаку. В ньому прокидалися незнані доти каяття і жаль, а разом з ними — якась фаталістична певність, що він уже ніколи не змінить своєї долі. Що так уже йому судилося — жити в скандалах, непевних заробітках, пиятиках та інших гидотах. Він знав, що спочатку сам навмисне викликав сутичку. Знудьгувався в цьому лісі, кортіло розім’ятися. Ну от і розім’явся, нічого не скажеш, тепер, мабуть, цілий місяць ходитиме з побитою головою. І що з того? Поцілунки чорнявої дівчини не дали йому ніякого задоволення, вплутався тільки в неприємну історію, завдав прикрощів людям, які так сердечно ставилися до нього... Це ж уперше за багато років він провів новорічне свято, як колись давно, коли ще була жива його мати,— тепло, по-родинному. І ось такий скандал. Хто знає, може, він краще почував би себе, коли б пан Гасинець добре взяв би його в шори, вигнав з дому чи принаймні вилаяв би на чому світ стоїть. Та все склалося зовсім інакше. Лісничий саме крутився коло дверей, коли на дорозі показався Едек,— вийшов із-за повороту, ведучи в руках велосипед. Лісничий випростався, дивився на хлопця. Рекс спокійно влігся біля його ніг.
Підходячи, Едек бачив цю нерозлучну пару і постарався нерішучість приховати за самовпевненістю.
— Добрий день вам. Нарешті мене випустили.
— Добрий день.— Лісничий і далі дивився на нього своїми сірими очима.
Едек зніяковів, безпорадно зупинився. Пробелькотів:
— Я... я не думав...
— Облиш, людино добра, що тут пояснювати. По-дурному то все було, по-дурному, але що мені тебе вчити. Свій розум маєш.
— Можна мені ще тут лишитися?
— Надворі?
— Ні, в Сумах...
— Мабуть, ти стомлений після арешту. Раджу тобі, хлопче, добре виспатись...— І всміхнувся.— Міхал розповідав. Битися ти вмієш, відвагу маєш... Ну, і працювати можеш, як захочеш. Тепер усі машини перекинули до сусідів, там важка місцевість. А потім візьмемось і ми. Певно, тоді вже відремонтують трактор, на ньому й поїдеш...
— Дякую вам...— Едек мав на думці не трактор, а ту незмірну добрість, з якою прийняв його лісничий, незважаючи на все, що сталося.
Лісничиха поверталася з хліва, несучи відра. Стала біля чоловіка, дивлячись услід хлопцеві, який уже зник за сінешніми дверима.
— Сказав йому що?
— Ні. Це горда натура, образиться, поверне знов до банди і пропаде. Він же врятував тоді Метека, не забувай... Шкода буде, якщо зійде на пси. З таким треба обережно, поволі. До того ж я якось люблю його.
Жінка покивала головою, чи то підтакуючи, а чи виказуючи якісь сумніви.
— Ти замолоду теж був такий.
Лісничий нічого не відповів, тільки всміхнувся і взяв відра, які жінка поставила на землю. Вона не перечила. Все ще дивилася на двері, якими в їхній дім знову ввійшов Едек Залєський.
— Ходімо, дам молока, руденька,—
