Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта

— На відлигу повернуло. Мабуть, піде сніг... Темно стає...

— Друга вже минула.— Міхал насилу роздивився циферблат старого пузатого годинника.— І нічого. Почули, чи що?

Рекс, який доти солодко спав у сіні, раптом заворушився, тихенько загарчав, висовуючи носа в дірку на даху. Лісничий лагідно поклав руку йому на голову. Собака замовк, стояв, ніби от-от мав стрибнути вперед, і тільки ця поза свідчила про його внутрішню напруженість.

Клем, який дрімав, зарившись у пахуче сіно, теж прокинувся, протер окуляри, разом з іншими вдивлявся в потемніле поле.

Едек звів очі до неба. Велика хмара саме проковтнула місяць, стало темно і похмуро. Погляд губився в сірій, каламутній імлі, в якій не видно було, де кінчається, а де починається земля.

Всі раз у раз поглядали на небо, чекаючи, поки вийде безтурботний, круглий місяць. Час минав, Рекс стояв напружено, висунувши вперед свою морду вівчарки.

— От дідько, темно, як у могилі,— прошепотів Едек і в ту ж мить відчув на своїх устах руку Метека, лісничий глянув з німим осудом.

Знизу, в невиразної темряви вони раптом почули шурхіт ратиць, потім шелестіння, мовби там розгрібали мерзлу землю. Нарешті пролунало задоволене рохкання, а за ним голосне, солодке плямкання і цмокання засвідчило, що кабаняча ватага почала свою учту.

Ні, не можна так довго витримувати внутрішнє напруження. Кожної миті хтось із них міг голосно кашлянути або люто вилаяти місяць, який біг поза хмарами. Едек відчував, як у нього несамовито калатає серце, а руки стають вологі. Широко роззявив рота, гарячково вдихав повітря. На його плечі стислися чиїсь пальці. Скоріше відчув, аніж упізнав, що то Метек.

Часом кабани припиняли бенкет, здавалося, принюхувались до змішаних запахів, які ширилися" в повітрі. Вітер стих, і кабани кожної миті могли почути їх. Але ні, завзяте плямкання і радісне рохкання розляглися знову, виразніше, ніж доти.

І все ще темно, а на обличчя почали падати якісь липкі крихти. Сніг. Налетів разом із хмарами, які закривали вже майже все небо. Мовби сподіваючись на порятунок, усі вдивлялися в невеличку просторінь, чисту ще, незахмарену. Та просторінь, здавалося, весь час меншала, ніби її поглинали хмари, намагаючись захопити всю, доки знову не вирине місяць.

Та ось майже в останню хвилину, коли чекання ставало вже нестерпне, край хмари ніби затріпотів, і на небі показався місяць, спочатку за туманною пеленою, а тоді виплив на чистий простір — вільно, з гідністю, в усій своїй пишноті.

Усі зітхнули так глибоко, що кожен злякався, чи не почули часом кабани.

На полі стало видно, його знову залили потоки світла — холодного, голубуватого, тільки з густішим, ніж раніше, фіолетовим відтінком. Коло буртів ворушилися продовгуваті темні плями. Всі втупили в них очі, Рекс гарячково тремтів. Погляд ніби ставав гостріший, уже можна було полічити кабанів. Один, два, три... вісім...

— Бери з лівого боку,— майже нечутно, немов дихнув, сказав лісничий Міхалові.

Сам теж прицілився. Постріли майже одночасно сухим тріском розітнули повітря. Рекс люто загавкав...

Кабани всім стадом рвонули до лісу. Тільки на одному кагаті завирувало, продовгуватий чорний силует закружляв і скотився вниз.

Лісничий ще раз пальнув. Од стада, яке щодуху мчало до лісу, відстала одна тінь, але й вона, хоч і повільніше, прямувала за іншими. Два постріли злилися в один. Тіні застигли на білій площині галяви. І в ту ж мить місяць знову сховався за хмари, цим разом уже на цілу ніч, бо в небі на всю його широчінь клубочилися темні хмари. Білі пластівці снігу летіли густо, спокійно падаючи на землю.

— В якого ти стріляв? — спитав лісничий Міхала, розпростуючи задерев’яніле тіло і готуючись уже зійти на гладкий точок стодоли.

— В того самого, що й раніше, я бачив, як він одстав, хоча й біг за своїми...

Рекс, який давно вже випередив усіх їх, аж захлинався — гавкав коло буртів. Десь із хати йому відповідав збуджений голос кульгавого.

— Довше я не витримав би. Не знаю, чому, але мені хотілося кричати в тій чортовій темряві,— сопів Метек, біжучи поруч Едека до сподіваної здобичі.

— Увага, хлопці, обережно! З вепром усяке буває. Може так пошматувати вас іклами, що потім і не збереш.

Яскраво заблищали ліхтарики. Біля кагату лежала гладка туша здоровенного кабана. З роззявленої пащі поблискували довгі ікла.

— Цей готовий,— обережно схилився над ним пан Гасинець.

— Мій теж! — радісно гукнув Міхал од середини засніженої площини.

На м’якому перед відлигою снігу виднілися глибокі відбитки ратиць. Ще одного кабана поранено, і його слід до самого лісу був позначений кров’ю. Рекс хрипко гавкав поблизу, в густих заростях молодої ліщини.

— Обережно. Побудьте тут.

За хвилину постріл сповістив про кінець і третього кабана.

— Готово,— коротко сказав лісничий, обтрушуючи сніг з куртки.

Багато часу ще минуло, поки доставили здобич до лісництва.

Пані Гелена не дуже радісно дивилася на трьох кабанів. Знала, яка робота жде її завтра... Зате Метек весело підморгував товаришам: він дуже любив дичину.

— Ця пороша допоможе нам...— тихо озвався лісничий.

А потім, поглядаючи на хлопців, додав:

— Як тільки вщухне — підемо всі на обхід лісу. Треба порахувати звірів — оленів, кабанів і хижаків теж. А як пощастить, то, може, піймаємо і тих двоногих хижаків.

У голосі його Едекові вчулася надія і водночас якесь велике, майже люте завзяття. Подумав, що йому не хотілося б опинитися в шкурі тієї хижої двоногої звірини.

XIII. Пороша

Ліс навколо Сумів був найбільший у всьому районі. В майбутньому передбачалося поділити його між двома лісництвами, проте в зв’язку з цим виникав цілий ряд проблем, і розв’язати їх було нелегко. Отож поки що так воно й лишалося, пан Гасинець управлявся добре, тому ніхто й не квапився вводити якісь зміни.

Уночі сніг іще йшов, але перед світанком зовсім ущух, тільки хмари так само низько висіли над землею. Лісничий, ніби не довіряючи барометрові, уважно придивлявся до лінивих хмар.

— Усе,— мовив категорично.— І похолодало. Свіжий сніг — як золото...

Вже кілька годин вони йшли лісом, потомилися, поки нарешті вибралися за межі боліт, які широко розкинулись на захід від озера і лежали тепер, скуті кригою та присипані снігом. Здалеку долинали часом удари сокир. Там вирубували кущі на заплаві і різали лозу для кошиків. Рівне пруття лози, що росла над струмком між озерами, відкладали вбік,