Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Гавкання чулося далі, потім голосний свист покликав собак назад. За стодолою хлопці застали сердитого лісничого. Ліхтарик освітлював розритий кагат і сніг, усипаний недоїденими картоплинами.
— Кабани?
— Та кабани, хай їм чорт! Я передчував це, але сьогодні геть усе мені вилетіло з голови, були важливіші справи... Багато пожерли, бісові виродки.
— Тату, а чого ти не стріляв?
— Хотів було полякати їх, бо вцілити не вцілив би — уже тільки тіні мелькали в лісі... Але вони все одно повернуться, не завтра, то через тиждень. Краще зробимо засідку в стодолі, звідти видно, як на долоні.— Він витягнув руку, перевіряючи, куди дме вітер. З лісу тягне, якщо не зміниться, то, може, пощастить, ночі тепер ясні.
— Тату, ми разом засядемо, добре?
— А чого ж, якщо хочете.
— А даси нам рушницю? У тебе ж є друга, та й Павел залишив свою у тебе...
— Міхалові дам, у нього б дозвіл. А вам ні. Правила треба виконувати.
— Але ж це під твоїм наглядом і тільки в стодолі.
— Облиш, людино добра, сказано, ні, значить, ні! — рішуче обірвав лісничий.
Ідучи додому, говорили про нахабство диких кабанів. Судячи по слідах, їх було багато.
Напівдорозі зустріли Клема, який щойно вдягнувся і тепер побіг навпроти. Не могли стримати сміху, навіть лісничий, хоч і був пригнічений, щиро всміхнувся.
— Що сталося? Я чув гавкання, потім якийсь гвалт, голоси...
— Ведмеді підійшли до самого дому,— пирхнув Метек.
— Ведмеді? То тут є ведмеді?
Метек зо сміху аж перекинувся на снігу.
— Облиш, людино добра, вони жартують з тебе, — заступився лісничий за поета.— Кабани були, та й годі, картоплю пожерли... Але ти й прудкий, хлопче, хай тобі всячина!
— Я пізно повернувся, в управлінні переписував на машинці оповідання. Ще не закінчив... Спав кріпко, тому не одразу й зорієнтувався...
Його наївність викликала у всіх чудовий настрій.
А Едека радувала майбутня засада.
Він цілими днями був сам, бо Метек сидів над книжками, і часто нудьгував. Боявся нудьги, вона, здавалося, наривала, мов чиряк, щоб потім прорвати несподівано, коли того зовсім не ждеш. Як от хоча б тоді на вечорі...
І тому зовсім незалежно від своєї симпатії до лісничого, довідавшись через Міхала про його таємницю, Едек сприйняв її пожвавлено, більше того — навіть з якимось задоволенням. Браконьєри, анонімки — хто знає, що за цим криється: Може, пан Гасинець комусь тут, у Сумах, заважає? Може, за всією цією аферою криються ще якісь невідомі справи?
Нічна тривога у зв’язку з нападом кабанів вносила різноманітність у спокійні сонячні будні лісової зими. Трактор, на якому мав працювати Едек, все ще був у ремонті. І кожна, хоча б найменша пригода, яка скорочувала години чекання, була приємна.
— Тату, а вони не прийдуть саме тепер? — занепокоєно допитувався Метек, коли, повечерявши, вони сиділи, розмовляючи, за круглим столом у їдальні.— Адже восени засаду на них роблять саме в сутінках.
Лісничий похитав головою.
— Ці кмітливіші. У нас тут допізна рух. Мати до півночі товчеться по господарству, горить світло, собаки тиняються на подвір’ї...— Він глянув на годинник.— Ну, але вже можна помалу збиратися.
Годинник пробив три чверті на дванадцяту.
— Ну, Клем, зараз прийдуть твої ведмеді,— згадав Метек ранкову історію.
Задній бік стодоли виходив до відкритого поля, край якого височіла чорна стіна ялинового лісу, густо зарослого кущами. Одразу ж за будівлею трьома рівними смугами здіймалися бурти, в яких було закопано картоплю, щоб не померзла. Ще вдень лісничий разом з Міхалом підготували засідку. З даху вийняли чималий шмат бляхи, а до лати прибили дошку, щоб зручніше було впиратись рушницею. Сіно перекидали високо під крокви, і з нього дуже зручно було спостерігати.
Виходячи, лісничий подивився на Рекса, який лащився до його ніг.
— Треба забрати пса, бо дома він знову наробить гармидеру, і кабани втечуть у ліс... Кульгавого ти, жінко, замкни, хоч він і не дуже чуткий, але для спокою...— махнув рукою.
Зарипіли ворота стодоли. Сміючись і зсуваючись, дерлися аж нагору. Довго мостилися, ховаючи ноги в пахучому сіні. Потім виглянули на поле.
Було підповня. Вже кілька годин, як на небо виплив кругловидий місяць. Ясно було, сніг став голубуватий, а на зламах був ніби аж фіолетовий. Від ялин падали довгі, розкошлані біля верхівок тіні.
Лісничий обернувся до хлопців.
— Стиха можна розмовляти. Вітер трохи повернув, але все ще тягне від лісу... Не почують. Міхал, тобі зручно цілити з цього місця?
— Зручно.
Хлопці скористалися з дозволу. Все було б добре, але скільки ж можна придивлятися до засніженого поля та лісових тіней? Розговорилися. На них впливала краса залитої холодним місячним сяйвом січневої ночі. Клем задивився на поле, на ліс край нього і зітхнув.
— Здається, все таке ясне і просте, а спробуй-но описати його так, щоб дійшло до серця і уяви... Мука. Слова надто тісні, поняття надто однозначні, образ неповний, спотворений. Може, це тому письменники тепер так уникають описів природи, що вони мало бувають на природі.
— Не люблю описів. Коли вони починаються, я одразу перегортаю сторінки,— буркнув Едек.
— Ти так кажеш тому, що сам до пуття не знаєш лісів, і вод, і звірів. Тобі все це дуже далеке і чуже... Правда, Метек?
— Не знаю. Мабуть, так, я саме такі місця найбільше люблю... Слухай, Клем, ти переписав учора оповідання?
— Ще ні, може, завтра туди піду й закінчу...
Едек здригнувся.
— Що з тобою? — здивувався Міхал.
— Нічого, трохи холодно.
— Мороз ніби спадає, піднявся вітер, сунуть хмари. Аби тільки не затягнули неба... Холоднеча.
— Міхал, давай пляшку.
Щось тихенько стукнуло. То Едек вправною рукою вибивав корок. Взяв у Міхала чарку, налив, підсунув лісничому.
— Будь ласка, щоб розігрітися.
— Гм, думка непогана... А не повпиваєтесь? Ти, Міхал, дивись — у тебе зброя. Ну, за ваше здоров’я, хлопці!
Вистачило і по другій.
Погомоніли ще, посміялися, тільки пан Гасинець мовчав, слухаючи їхні дружні суперечки, і не відривав очей од білого простору перед стодолою. Часом лісничий з силою втягував носом повітря, похитував головою,
