Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
А тепер оцей Еден, такі дурниці... Ну, нічого, звідки йому знати... Хіба він знає, що Міхалів батько часто брав маленького сина собі на руки і наказував йому завжди пам’ятати одне: він — поляк, усі мазури — поляки, їх тільки хочуть онімечити, відібрати у них право на власну батьківщину...
Ех, батько. Не склалося у нього життя з дружиною, матір’ю Міхала. Молодим ще він одружився з німкенею. Хіба ж любов питає про національність? Інші теж були одружені з німкенями і жили добре. Звідки було знати, що вона дорікатиме чоловікові, що він поляк, погрожуватиме поліцією і СС? Багато про що Міхал довідався пізніше, коли батька вже не було в живих. Жінка навіть не дуже й плакала за ним. Байдуже стріла звістку про його смерть. Всю свою увагу віддавала доньці, яка належала до спілки фашистської молоді і ненавиділа брата за те, що псує її добру репутацію. Бо Міхал не хотів належати до таких організацій — ще батько застерігав його від того...
І от мати з сестрою виїхали, а він лишився. Його не пустила пам’ять про батька і любов до цієї землі.
А тепер ось Едек... Такий приємний, товариський. Та ще й дужий, сміливий, відважний... І навіть Едек дорікає йому. Нічого, Міхал усе розкаже, пояснить. Підуть разом на вечір, і, коли трапиться нагода, він розповість про свої роздуми. Добре, що Едек згодився, пристав на його пропозицію. Аби тільки не пив багато, хлопці з містечка не люблять чужих, а як буде п’яний, можуть побити. Ну, та цього він не допустить. Буває ж усе спокійно, гарно, і натанцюватися можна досхочу.
Міхал любив танцювати. Почує музику — аж жижки дрижать. І дівчата охоче танцювали з ним. Буде оркестр пожежної охорони, добре грає. Ех, як підхопить він котрусь до польки, як закружляє, так, що все навколо завирує перед очима, як стукне закаблуками об підлогу, аж курява здійметься...
Послухав, як дихає Едек, тепло всміхнувся і заснув із тим несміливим усміхом на щуплявому обличчі.
XI. Знову скандал
Перед великим пожежним депо, в якому організували вечір танців, збиралася купками молодь. Низка яскравих лампочок, оздоблених кольоровими папірцями, кривою гірляндою прикрашала вхід; Пожежники у повній формі охороняли вхід і гарненьку касирку за невеличким столиком. Оркестр заграв перше танго. Біля дверей одразу заворушилися, почали товпитися, мовби тільки тепер кожен згадав, що прийшов сюди на танці.
— Ну й трупарня! Куди ти мене притягнув, Міхал?
— Що, тобі не подобається? Дивись, непогано зробили, раніше було гірше, а й то розважалися чудово...
Едек глянув на товариша — той був прикро вражений його словами — і вибухнув сміхом. А коли ще якась чорнява дівчина, проходячи, так задивилася на нього, що аж спіткнулась об якийсь горбик на підлозі, настрій у нього відразу поліпшився.
— Ходімо до буфету, потанцювати ще встигнемо,— кивнув він до Міхала.
Кружляло поки що лише кілька пар. Скрізь попід стінами на поставлених там стільцях сиділи дівчата, вони трохи ніяковіли, але намагалися держати фасон — жартували, хихотіли. Зате в буфеті було вже гамірно й весело. Здіймалися вгору великі чарки, бряжчало скло, сипалися тости. Пахло спиртним. Едек роздутими ніздрями втягнув повітря.
— Естафетою чотири по сто! — кинув він до рум’яної буфетниці.— І кусочок оселедця.
— Круто починаєш,— занепокоївся Міхал.
— Дамо собі раду. Грошей вистачить.
Випили.
— От і чудово, тепер закуримо і можна шукати партнерок.
Затягнуті тонким папером рефлектори по кутках залу розсипали кольорові бризки світла. Інші лампи погасили. Одразу стало веселіше. Заграли запальну польку.
— Едек, я вже йду. Люблю польку.— Міхал схопив першу ж дівчину.
Едек усміхнувся, заперечливо похитав головою. Уважно оглядаючи зал, обходив його кругом. Оцінював по черзі дівчат — спочатку тих, що під стінами, а далі й усіх, що кружляли в обіймах партнерів. Нарешті придивився й до тих, що тільки-но входили вузькими дверима.
Кілька дівчат сподобались йому. І вбрані були не набагато гірше, ніж убираються в Ольштині, і взагалі досить цікаві. Полька все лунала, чулося тупотіння, хтось підсвистував. Ні, у нього ще є час. «Треба ще трохи піднести настрій»,— подумав він за давньою звичкою.
Коло буфету було ще тісніше. Протиснувся якось, став поряд з високим хлопцем — той пив пиво. Едек упізнав знайомого, тракториста, разом працювали на вивозці дров.
— Привіт!
— Привіт! Як здоров’я, вже добре? Зажди, вип’ємо...— Тракторист замовив горілки.— Будь!
— Будь! А тепер я частую. Повторіть, люба! — весело гукнув Едек.
— Ого, з розмахом. Думаєш і тут стахановцем бути, як на машині? Пробрали нас, що не стараємося, показували твої виробітки. Майже вдвоє більші...— скривився той.
— А тобі не подобається?
— Та ні, але могло б і не подобатися.— Заглянув Едекові в очі.— Я, браток, нічого до тебе не маю, інакше не пив би з тобою. Але раджу, не задирайся, не твоя тут парафія, а шкода було б, якби оченята синцями позапливали.
Едек залився краскою. Стиснув кулаки, однак промовчав. Випили. І аж тоді, нахилившись йому до вуха, мовив різким, тремтливим шепотом:
— Скажу тобі одну річ. Я не таким, як ти, давав раду. А парафією мене не налякаєш... Хочеш — даю тобі руку, а ні — то знайдемо іншу нагоду для розмови.
— Вип’ємо, друже,— вигукнув у відповідь тракторист і, засміявшись, ляснув Едека по плечу.— Ти мені подобаєшся. Якщо треба буде — пам’ятай: Антось із тобою. А як мені треба буде — поможеш, га?
— Інакше я б тобі не давав руки.
— Бачиш, я тут не сам, коли що — рознесемо цих
