Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Розлігся страшний крик. Зненацька хтось вимкнув світло, в усьому залі стало темно. Тепер і ті, що доти стояли збоку, ринули в бійку. Кожен мав з кимось якісь порахунки, випита горілка робила своє.
А потім лампи засвітилися знову. В залі пролунали різкі міліцейські свистки. Водночас у натовп метнулися перелякані пожежники. Тверезіші учасники бійки кинулись тікати, пробиралися попід стінами, аби не попасти в міліцію.
— Он той, пане сержант, он той почав! Це він у всьому винен! — показував хтось пальцем на Едека; закривавлений, весь у синцях, в пошарпаному одязі і розпанаханій сорочці, він стояв, судорожно стискаючи в руці ніжку стільця.
Не давався, щоб його взяли. Боронився. Нарешті здався, і його переможно повели з вивернутими назад руками через зал. Мов крізь туман, він ще побачив переляканий погляд Міхала, теж добре розцяцькованого синцями, потім йому стало холодно, стомлені очі засліпила білизна снігу.
Звичайна процедура. Протокол. Чого він скандалив? Посмішки у відповідь на пояснення, що то не він викликав бійку. Нарешті наказ чергового офіцера — відвести його в камеру. Ну, і тверді дерев’яні нари, пекельна втома, гострий, пронизливий біль у голові...
Коли вранці він насилу розплющив опухлі повіки, кілька пар очей — то були учасники вчорашнього скандалу — з повагою глянули на нього.
— Ну, брат, і натворив же ти! — В голосі вчувався подив і повага.— То буфетниця вказала на тебе, хай їй чорт... Певно, зла, що ти їй посуд потовк... Нас тут більше. Той з метеликом теж сидить. Ще дві камери повні, а одного завезли в лікарню — пробита голова, але нічого страшного...
Тримаючись руками за голову, що мало не розколювалась од болю, Едек слухав ті новини. Он, значить, як воно було.
— Міліціонери спочатку боялися підступити до тебе... Маєш, брат, силу, і не подумав би... А головою як гарно ти йому заїхав. Ого! Побачимо, що з цього вийде. Може бути добряча катавасія. Хто знає, чи не суд, бо міліція аж кипить. І пожежники лаються, ми їм у залі догори ногами все перевернули, не буде ніякого доходу від того вечора, всі гроші підуть на ремонт.
— Ми сказали, що то Кринчук завівся. Ми бачили...
Едек підвів голову. З-під величезного гудзя біля ока до нього всміхнувся один із трактористів.
— Антось теж тут?
— Його не схопили, сховався за буфетом.
— Годі, хлопці, він же ледве живий. Я думаю, сам виступив проти цілого гурту...
Зливали йому на голову над парашею, витирали закривавлене обличчя. Від кожного дотику пекло, як вогнем, Едек аж сичав з болю. «Добрі хлопці». Навіть одяг його вони сяк-так привели до ладу.
Він знову сів на нари. Покрутив головою. Ну й щастить йому! Він же зовсім не хотів ніякого скандалу, але якщо той тип почав чіплятися, то що — мав терпіти?..
Два дні їх викликали на допити. Свідчення обох груп були зовсім різні. Міліція вирішила, що важливо не те, хто почав, а те, що сама бійка була. Зрештою перестали вже й протоколи писати. Увесь третій день затриманих ніхто не турбував. Декому принесли передачі з їжею, її ділили порівну між усіма. Едекові нічого не передали. Хлопцеві було прикро. «Видно, зреклися мене в Сумах»,— думав він. Дивувало тільки те, що й Міхал забув про нього. А його ж, Едек довідався, виявляється, не затримали. А втім, він пам’ятав, як перелякано дивився на нього Міхал, коли його вели міліціонери.
На четвертий день їх усіх відпустили, заявивши, що вони ще заплатять штраф. Та це повідомлення викликало тільки посмішку. Вони боялися суду, тоді могло б бути значно гірше...
Едек, змарнілий і нещасний, ішов майданом. Неприємно було повертатися до Сумів. Власне, він не почував себе дуже вже винним, але пояснювати це іншим... Вони побачать сам факт, і тільки. Боліла голова, геть покрита синцями, гірше, ніж після бійки з Красавчиком. Не тішило і те, що він так мужньо тримався, хоч це могло здобути йому неабиякий авторитет серед вуличних героїв Піша.
Звернувши з майдану на вулицю до старого лісника, де стояв його велосипед, Едек несподівано побачив перед собою Віку. Став мов укопаний — стидно було і свого вигляду, і всього того, що сталося. Вклонився несміливо. Дівчина ледь кивнула головою. Це боляче вразило Едека. І вона проти нього!
— Віка! — покликав.
І не оглянулася.
— Віка! — гукнув ще голосніше, з проханням.
Бачив, як вона прискорила ходу. Втекла від нього. Едек сумно зупинився. Не хотіла чути навіть пояснень. Авжеж, це їй не може подобатися, ясна річ...
А потім у нього закипіла злість. «Теж іще вишкварок, бозна-що собі уявляє. Приндиться весь час — і те їй не так, і те. Хай їй чорт!»
— Хай тобі чорт! — повторив голосно, але від того йому не стало легше.
XII. Засідка в стодолі
На труднодоступних ділянках, оточених болотами і торфовищами, безперервно рубали ліс. Низькорослі селянські коники тягнули через ліс колоди, біля шосе їх скидали на купу. Дні стояли морозні, але на сонці сніг танув, а потім брався твердою заледенілою кіркою.
Едек тинявся по лісу, шукаючи стежки, протоптані лісовою звіриного. Та вимушена самотність давала йому задоволення. Після бійки на вечорі у пожежників відчував якесь невдоволення, прихований жаль до всіх навколо. Тільки в лісі його покидали набридливі думки, минало озлоблення; він сідав десь на пеньку і, ліниво погладжуючи м’яку шерсть Кульгавого, придивлявся до незнаного світу. Поволі пізнавав його щораз глибше, проникав у зовні невидимі таємниці, знаходив якийсь внутрішній зв’язок з тим великим організмом, суворим і водночас поетичним.
Часом у думці зринав спогад про задерикувату дівчину з округу, але хлопець одразу ж сердито махав рукою, а кульгавий пес підводив тоді свою розумну голову і мовчки дивився на нього — ждав.
Потім, коли приїхав Кульчик і сказав, що має намір налагодити близькі стосунки з дівчиною, Едек взагалі перестав про неї думати. Хай собі Клем розважається...
Клем повернувся незабаром після свят. Сказав, що тепер уже на довший
